Я скучила, Вовче, за нашими зорями скучила,
За запахом поля і неба, за волею вільною,
Тікаю із міста – усі вимикаю мобільники,
Тікаю від люду – ярами, степами і кручами.
Зустрінь мене, Сірий, прошу, забери звідси в Безвісті
Давай бо тікати, з Тобою! І не озираючись!
Безмежні простори тілами своїми розкраяти,
Вдихаючи запахи лісу і грому небесного!
Вмирати від крапель в обличчя і вітру студеного,
Тулитись до тебе, у хутрі твоєму ховаючись,
Забути про все, і вдавати нічого не знаючих,
І бути багатими, будучи зовсім злиденними.
Скоріш, забери, скільки часу про це перемріяла,
Як тільки почуєш мій позив прийди блискавицею,
ТИ знаєш бо, Вовче, тобі це воздасться сторицею,
Приходь, Сіроманцю, ти будеш для мене Месією…

Не муч себе, марні надії,
Іскриться час — і ти зотлієш.
Напийся кави, вмить засни,
Вклоняйся тьмі в душі своїй.

В думках бо — сумнів пустоти,
Із сумнівом у серці ми на «Ти».
Чекати довго всі чекали,
Настав лиш час – ми закричали.

Отак повік вдихаємо волю,
Немов астматики — поволі.
Нам рай не мариться в очах —
Прийшов нещастя час.

Якось з милою балакав
Про те, що боліло,
А як спати повернувся,
Заснулось так мило.

Та так мило, що угледів
Я світло від раю.
Як до неба серце рвалось
Досі пам’ятаю…

Ніжне світло, а під ним
Матінку красиву,
Красно вбраную, святкову
Та щиро щасливу.

А ще снились рідне поле,
Жайворон, лелека,
Золотіє щедро жито,
Широко, далеко.

Як із усмішками люди
Любляться з городом.
Наче браття, друг за друга –
Народ із народом.

І чебрець пахучий снився,
Лагідна осика.
Та прокинулося, снилось,
Злагода велика!

Розлилося по Держ. Думі
Кохання до роду,
Затопило неповагу,
Жадібність, озлобу.

Зрозуміла раптом влада:
Без шани й любові
Не запахнуть любо щастям
Будинки їх нові.

Наче маківка розквітла
Вкраїнська культура.
Посміхаються з портретів
Бандера, Петлюра.

Снилось: люди зрозуміли,
ЩО насправді свято.
Без горілки, сварок, бійок
Стали святкувати.

Снилось: воленька панує в нас на Україні
Снилось: трепетно вкраїнські леліють святині.

Снилось, снилось… Та й забулось.
Бо де ж тая воля?
— На папері тільки, — вчулось.
Й защеміло з болю…

Вітер в обличчя
Сліпуче світло прорізає скло,
Розплескані емоції об шибку,
За склом вже щастя рясно розцвіло,
А я ув’язнений в запліснявілу клітку.

Закладені на верхню полку сни,
Зачинені бажання рвати струни.
Занадто світ для справжнього тісний…
Ніхто на почуття уже на клюне.

Просперечали душі теплий дар —
Не в силі подолати перепони.
Сховалося прощання поміж хмар,
Апатію не гонять вже ікони.

Приїлися в минуле світлі дні,
Та сил все це терпіти більш немає.
І враз в душі займаються вогні
Та власне серце жити надихає.

І от легеньким порухом руки
Натхнення ґрати з тріском розтрощило,
Розсипалася шибка на шматки,
Від вітру серце пристрасті відкрилось.

Рвучкий стрибок і сила притягання,
Політ палкий та почуття в обличчя.
Я вільний зараз – це моє бажання.
І усмішка до себе ніжно кличе.

Бажання — омана,
В них відголоски суспільної мети,
Керує нею держава,
План якої — перемогти.

Кричать на вулиці «Воля!».
Ворога здолали ми!
Як добре стало,
Вбивши паростки чиєїсь боротьби.

І знову співаєм «Осанна!»
За даровані безтурботні сни.
Свобода — так бо сказали
Великі люди, що обрали їх ми.

З екранів лунають промови,
Солонші від меду, п'янкіші вина.
Отож вірим, що мрії здійсненні,
А надія все ще жива.

Воля.

Дрібний цокіт хвилин
Розірвав тиші плин.
Біль пішов із душі.
І на серці шрамів не лишив.
Зрозумій, як ти там, де є —
Це рішення твоє й лише твоє!
Віднайди і запам*ятай:
Немає ідеальних!
Ти маєш власні крила! Злітай!

Приспів:

В небеса, в небеса
Неси на крилах свої мрії!
В небесах, в небесах
Є місце щастю і надії!
Ти падай просто
В небеса!
В безмежний простір,
В небеса!

Ти облиш маскарад.
Нехай маски горять.
У твоєму житті
Місце лиш для щирих почуттів!
За коханням лети хутчіш
До нових горизонтів й відкриттів.
Твоя віра така проста:
Є тисячі причин
Аби торкнутись неба! Злітай!

Приспів.

В небеса, я лину в небеса
Мене несуть увись кохання і краса!
В небеса, ти линеш в небеса
Ти більше не слабкий, ти твориш долю сам!
Смійся, мрій і просто живи
Кого любити – вирішуєш ти.
Голос твій тепер не мовчить.
Будь гучнішим, хай чує світ!

Приспів.

Кому ви продАли себе?
На що ти надієшся, друже?
Якщо лиш реклама в ТВ
Не робить тебе байдужим…
Кому ви продАли себе?
Ну нащо вам ті безглузді,
Які все втирають вам
Що знайшли вас колись в капусті?
На вас почепили бірки:
« егоїзм», «гроші »і «вино»
А ще з вас взяли ще мірки,
На випадок якщо що…
Подобаєтсья так вам жити?
З бірками на вустах?
Пробуйте щось робити,
Бо будуть кайдани на ногах…
Не перебільшую я не думай,
Це просто мої думки,
Та якшо хочеш жити як раб
То слухай інших й живи…
Та якшо тобі треба воля,
І хочеш не бути сліпим,
Приєднуйся до вільних
Завжди вибір за тобою, втім…

Здалося,
Що срібний дощ заплутався в волоссі.
Нитками перлів увінчав, мов королеву.
І загарчав проспект голодним левом.

Надвечір
Стікав гарячий дощ на спраглі плечі.
Поволі змив усі тривоги й небезпеки,
І всі примари, що лишила щедра спека.

Ввижалось,
Що в перехожих зріє тиха жалість.
Ну, як же — йти дощем без парасолі?!
Чи це ознака божевілля чи недолі?

Сміялось
Мале дівча, що світом забавлялось.
І лиш воно ще пам*ятало присмак волі:
Як то прекрасно — йти дощем без парасолі!

Непряме вираження української сутності
Світанок та порожній стадіон,
Легкий туман та аромат роси,
Обходжений до сірості, бетон
І небо незрівнянної краси.

Повітря вранішнього швидкії потоки
Чи жайворонка пісня на вітру…
Все це — життя мого цвітіння карооке,
Це моя воля, я за неї вмру!

Можливості покращити цей світ,
Або хоч близьких своїх існування.
Ніжно-пахучий абрикоса цвіт
Й до свого Сонечка безсмертнеє кохання.

А також мрії радісні й журливі ночі,
Шалені й трохи істинні ідеї,
Можливість відчувать, закривши очі
Моя свобода це! Життя віддам за неї!

Я з радістю дарую вам ваш сміх,
Кохаюся у вашім щирім щасті.
І неважливо вже чи сонечко чи сніг,
Чи моє серце погибає у безстрасті…

І повертаючись із вдалих тренувань.
Скупнусь в обіймах Сонця золотого,
Яке так чує світ моїх бажань…
Воно – це воля моя і я вмру за нього!

І колір до кольору і тон до тону
Я створюю мрії десь там на картоні
Я легко підводжу, десь трошки стираю
Та це лиш початок, не бачу я краю.
Я прагну побачить і те сотворити
Про що мої мрії, заради чого нам жити
І ось лиш ескіз, образ ще трошки темний
Та знаю, не буде цей шлях вже даремний.
Беру олівець, і штрихую й дивлюся
На мить відійду і знов повернуся
Наводжу чіткіше, ловлю сотню рис,
Щоб схожим в реальності був мій ескіз
Я вам показати свою хочу волю
Це кінь, його очі з краплинками болю
І грива тріпоче під час бігу того
Накинута лиш вуздечка на нього.
він вільний як вітер, таким його бачу
я з нього сміюся, за ним я і плачу
та лиш додаю я краплинку білила
і ніби з боків в нього виросли крила.
він інший, він з мрій моїх тихо зітхає
його на картоні я бачу й чекаю
він думає тихо а я лиш творю
він воля моя і його я люблю.