Біль у її очах,
Сум у її волоссі…
Пташкою на полях –
Кленовокрила осінь.
Скапує втома з вій,
Скочується щоками…
Янголе, перевій
Все непотрібне в пам’яті.
Чуєш, усе стирай
І відпускай за вітром ти!
Скрипкою переграй
Знов… Щоб почати квітнути!

Бігла в пуантах по калюжах.
Писала краплями по склу.
Кричала вітром відчайдушно:
«Тебе знайду, тебе знайду.»
А дощ ішов, шукав він сльози.
Намок асфальт і сум в очах.
А їй хотілось трішки прози
В її римованих ночах.

***
Вино в бокалах, свечи, теплый вечер.
Знакомство, снова новая любовь.
Из шёлка шаль накинута на плечи.
Она влюбилась — полюбила вновь.

Весна играла музыку потише
Звучал Чайковский, Моцарт, диск-жокей.
Энергия внутри была всё выше.
А ты желал поступков посмелей.

а вона літає ночами до львова,
співає під кобзу не маючи голосу,
танцює під джаз,
нелюблячи джаз,
і ходить горячим камінням,
ріжучи ноги.
а вона така не своя, не моя, і не їхня,
ховає листи із запахом квітня,
ненавидить джаз,
що слухає кожного місяця,
кохаючи львів,
в якому ні разу в житті не було її тіло,
лише повільно пролітала душа.
а вона не повія, не невинне дитя,
не добре створіння,
і зовсім не та,
за яку життя віддадуть мільйони.
а вона самовіданний пес,
що стереже вже сотні років свої геніальні думки
у своїй дурній голові.
єдина вона співає в метро
й дивиться на порожні стіни як у вікно,
слухає однакову пісню десяту годину
й співає про коханий львів під огидний джаз.

Її готовий бачити я в снах,
Готовий зустрічати по дорозі,
Де б не зустрілася мені вона
Пройти повз неї я не в змозі
До неї йти готовий в спеку,
Аби лише її зустріти,
Іти хоч близько, хоч далеко,
Без неї важко день прожити,
Моя повненька і така товста,
Ти сама мила, сама ти красива,
Я знов не втримавсь, біля тебе став,
Моя кохана – бочка з пивом

Вона сиділа втомлена в кав*ярні
І поміхалась подумки, як раптом
Почався неймовірно сильний дощ.
Вона схопила свою парасолю
Й побігла боса по гарячим камням
Широкої, брущатної дороги.
Те почуття краплин, асфальту й літа
Їй нагадало втрачене дитинство.
Не пам*ятаючи свого вже зараз віку,
Вона побігла вдаль, на зустріч небу.
Вона все бігла й не могла спинитись.
Їй так хотілось високо злетіти,
Щоб бачити лиш хмари, пташок, зорі.
І раптом їй здалось, що то безодня,
Якій так легко хочеться скоритись.
Почувши ті думки вона спинилась
Посеред давнього покинутого мосту.
Вона вдивлялась в даль з того помосту,
Шукаючи у водній гладі вічність.
І сльози неба крапали навколо,
Стікаючи з чудної парасолі на хвилі річки.
А вона стояла і мріяла про пташчине життя.
Як бУло б добре полетіти небом,
Забувши про буденні співчуття.
Та за хвилину і вона злетіла
На парасолі з мосту в мокре небо
Ту насолоду і тремтіння її тіла
Помітило лише промокле небо.

Вітер грав у волоссі, а з неба споглядав Місяць. Десь там, де закінчуються крони дерев, літала нічна птаха. Вона мовчала, але крила її шуміли, перекрикуючи вітер. Попереду – вузька довга стежка, а позаду – орнамент із чотирьох відбитків босих ніг.
Так, вона любила ходити боса. Переймала силу землі і перетворювала на свою красу. Він сьогодні теж був змушений викинути черевики. М ` яко, як кішка подушкою, так вони йшли по землі. Дівчина зупинилась:
— Ти обіцяєш, що ми знайдемо? Я хочу, щоб це бачили всі зірки. – Вона зібгала в долоні край його блідої сорочки. Він усміхнувся і ствердно кивнув головою.
Пройшли ще трохи. Ось воно. Куди не глянь – безмежний простір поля. У піднебессі легенькі напівпрозорі хмарини не заважали бачити зорі. — Прилинь!
Тиша.
— Прилинь!!!
Тільки вітер грає у волоссі…
— Прилинь!!!
І ось небо тріснуло, і з тріщини полилося молоко. В очах дівчини спалахнули вогники, а бризки молока на щоках нагадували вайлуваті сльози. Білий водоспад зашумів. З тріщини на землю плавно з ` їхало ліжко і його сніжнобілі простирадла в одну мить спалахнули.
— Доспій! – вона крикнула це і вогонь підстрибнув до небес. Зірки вишикувались в складні фігури і почали хоровод. У супроводі цієї круговерті він підняв дівчину на руки і кроком рушив уперед. Ввійшовши у вогонь, він поклав її у центр постелі і роздягнувся. Вогонь лоскотав оголене тіло і молодий чоловік почав сміятись, сміятись голосно, наче грім. Коли він опустив очі вниз, його наречена вже лежала оголена — на животі. Він вийняв з-під язика лезо і почав малювати на її спині. Намалювавши коштовну чашу він викинув лезо геть. Для того щоб підправити штрихи, злизав зайву кров холодним язиком. Шкіра шкварчала і йшла пара. Дівчина, не розплющуючи очей повернулась і лягла на спину.
— Вони дивляться?
Він підняв очі догори.
— Так, дивляться.
— Вони завжди дивляться. – Прикусивши губу і набравши в груди багато повітря вона підняла вказівний палець догори і продовжила. – Але тепер вони дивитимуться лише на нас.
І він почав її цілувати. Спочатку кожен маленький рожевий пальчик на ногах, так що їй навіть стало трошки лоскотно, потім піднімаючись вгору до стегон, через лоно він доповз до грудей, і тоді йому відкрилась велична панорама. Поповз далі. Вуста близько. І на мить зупинившись, потанцював навколо родимки на шиї, біля пульсуючої аорти. Його тяжке дихання лоскотало її шкіру. Все! Він тут. І вже через секунду її, здавалось, ніжні руки вчепились в його спину і дерли на шмаття, добираючись до ребер. Якщо подивитись здалеку, це було схоже на велику ватру, де нікого нема на сторожі. Але в небі був медовий місяць, він той, хто засвідчить о цій порі їх єдність і благословить в далеку дорогу.
…Через певний час ліжко дотлівало і шипіло під краплями молочного дощу. Два соковиті втомлені тіла лежали поряд, зв ` язані докупи волоссям у вузол. Коли почало світати, чомусь було дивовижно тихо. І лише час від часу було чути дитяче буркотіння. Буркотіння крізь сон. Порушити тишу наважився лише один. Це світанковий вітер співав дивацьку колискову.