В королівстві моєї самотності
Я п'ю каву на кручах Дніпра,
Тут назавжди золотава осінь
І тиша… Тиша і пустота.

Тут не чути ні сміху, ні голосу,
Лише іноді співи пташок,
Та мені, це лишень і подобається,
Ніщо не лякає думок.

Тут час зупинивсь відпочити,
Й повільніше плине вода,
Та чогось міняються швидко,
Листки у календарях.

В телепортах тишею схований,
Закритий щитами книжок,
Королівство своє розбудовую,
Із все нових, і нових думок.

Біль у її очах,
Сум у її волоссі…
Пташкою на полях –
Кленовокрила осінь.
Скапує втома з вій,
Скочується щоками…
Янголе, перевій
Все непотрібне в пам’яті.
Чуєш, усе стирай
І відпускай за вітром ти!
Скрипкою переграй
Знов… Щоб почати квітнути!

Самотність –це чашка чаю,
випитого не до дна.
Це без слів я скучаю,
без тебе жить не змогла.
Самотність –це вічна втома,
це погляд у очі, але свої.
Це почуття не захисту вдома,
і нІкому розказати про мрії.
Самотність – це букет квітів,
Не подарований кимось, колись.
Це кількість прожитих митей,
Які просто йдуть у ввись
Самотність – це зранку кава,
Заварена на швидку руку.
Це просто німа вистава,
Це просто відсутність звуку.
Це голос постійно лиш свій,
Це вікна і темні штори.
Як важко, що ти не мій,
Не буде такого ніколи.
Самотність — це біла стіна,
а я на ній просто пляма,
Розмальовуйте свої стіни
Лиш в кольорові гами.

Якби я хотіла викинуть всі фарби
Всі кисті, олівці і весь, що є папір
І сісти так стомившись зіграти просто (з долею) в нарди
І вийти переможцем в цій грі, ти лиш повір
Я так втомилась чесно, що я наполовину
Живу, малюю, й вічно щось творю
А прийде час до сесії то я тихенько гину
Й розгублений я погляд у мить когось зловлю
Хтось дивиться на мене таку і смішну і втішну
А я тихенько просто кудись собі іду
І ось дивлюсь у дзеркало на себе, на цю смішну
Обмазану у синю фарбу мою щоку.
І чим же я малюю, здається що руками
Та після кожного мого штриху
Сміється радісно із мене мама
Бо я уже зелена на виску
І так завжди. Чи можна так прожити
Весь час, що я творю із фарбами в руках
Та лиш на полотні з’являються ці квіти
(Я розумію що мій план покинуть все )
Натомість лиш отримує наступний крах.

Втомлена… як ніби і не спала
Не думала не мріяла й жила
Я ніби втомлененою тільки зараз стала
І сонною… мене такої як раніше вже нема
Зима… лиш перші дні, а на порозі
Стелилися розкуті і смішні
мої думки, голодні й краплю босі,
в волоссі тільки темні завитки.
Незвично добра і яскрава зовні
Уся як є я, і більш не проси
І тільки люди як незвичні гості
Усе туди-сюди, туди-сюди.
А я… на місці, кроку не ступила
І ніби в часі як момент була
Я зараз втомлена як ніби і не спала
Не мріяла, не думала, а лиш — жила.