Жура обскубаної весни
Гостре пекло обіднього сонця,
Сльозинки в очах від різкого вітру,
Чергове бажання знов криком зайшлося
Й розбилось об друзки ламкого світу.

Навколо лиш погляди вниз та в нікчемність,
Невдале зображення мнимого щастя,
Весна лиш на фото і спляча душевність
Та спалахи гніву вже більше, ніж часті.

«Облиште вже серце, прокляті тривоги,
Дозвольте хоч день цій усмішці прожити»
— кричать чиїсь очі посеред дороги,
Але світ глухий і не вміє любити.

Ледь вискочив дощ і розвіявся снами,
Порвався раптово від гумки папір…
П’ятсот кілометрів всього лиш між нами,
Та серце болить, мов на вістрях рапір.

І згадки про щастя закрались у мозок,
Все трощать на друзки емоцій вогні.
Укотре оновлює ненависть позу
Й ще вічність не втомиться від ґвалтівні.

Прощаюся з лезом сліпого ножа,
Триматимусь мужньо, як гордий лелека.
Гнітюча реальність – це просто межа
Кохатиму мрію, поки ти далеко.

Сутінкові судження
Безжальна ніч і тихий шепіт грудня,
Холодний вітер та лапатий сніг.
І знову вулиця холодна та безлюдна,
Ніхто не зробить кроку на поріг…

Зажурено поскрипує береза,
Тоненьку вишню зціпило давно,
Морозу пальці, наче бритви леза,
Деруть обличчя, та мені усе-одно.

Однаково, що зледеніли руки
І сніг понабивався у взуття.
Броджу я, умираючи від скуки,
І на твоє чекаю прибуття.

І місяць уникає цих ночей,
Втікає, прикривається імлою.
Він є аналогом моїх очей,
Ховаючись за хмарок пеленою.

У білу ковдру загорнувсь горіх
І так заснув за метр від паркану
І настрій мій давно уже знеміг,
Не вірю, що боротись з цим я стану.

Ти вкотре кажеш: «Сонце підійметься»,
Та хтозна скільки ще мені чекати.
Здається, світло вік не повернеться…
І довго ще прийдеться замерзати.