епіграф:
Дождь, ночь, разбитое окно.
И осколки стекла
Застряли в воздухе,
Как листья,
Не подхваченные ветром.
Вдруг — звон…
Точно так же
Обрывается жизнь человека.
(Ніка Турбіна)

Позбавлений видиху, звільнений болем,
Забутий життям й почуттями навік
Пітьма й порожнеча все замкненим колом
Тримає зіниці під склепом повік.

Розпечене сонце пекучим промінням
Силкується погляд вернути у світ
Поламані крила і вічність осіння,
І шрамом на серці лишився політ

Мить тому по жилах іще пульсували
Надпитих життів недобиті сліди
Мить тому ще бились об стінки, та впали…
Та вже не повернуться більше сюди.

І тільки цілунку на пальцях відбиток
Та ніжна палаюча болем сльоза…
А скільки секунд нами ще не допито,
Та скільки тепла обірвала гроза…?

Лиш кілька хвилинок, по тім, як за руки
Удвох відчайдушно зливались із сном…
Розсипались сміху грайливого звуки,
Сховавшись десь там у імлі за вікном…

О, Господи! Де ти?.. Нікого немає.
Густа порожнеча від тім’я до ніг.
О, спокій, чи ти є предвісником раю?
Чи рай той, як я, ледь звільнившись, поліг?

Й останнім видінням Твої ніжні очі.
Ах ось де він рай…! Та розвіявся вмить…
І знову навіки в кайданах у ночі.
Хоч серце не б’ється, то й не защемить.

Перший день осені… трошки страшнувато думати про це. Тільки- но закінчилось літо і вже пора… Пора йти в осінь… З одного мосту на інший… Той, який буде переслідувати мене ще 3 місяці як мінімум, аж поки не випаде перший сніг, що розтане відразу за ніч, або краще за декілька годин. Супер…
Осінь прийде з дощами, вітром, листям під ногами, першим холодом. Температура повітря затримається десь так на +14 в вересні, а далі – ще гірше. Це вічно холодні руки, шкіряні перчатки, теплі шкарпетки. Це запах дощу, залишки крапель на чорній шкіряній куртці, закручені кінчики вічно рівного волосся. Це запах вітру, принесеного звідкись здалеку, холодного і незнайомого. Такого, від якого я дуже відвикла за 3 місяці наближеного до раю часу. Стукіт дощу у вікна, прохання впустити його у свою душу і вийти сльозами… Круто…
Осінь прийшла. Прийшла по розкладу, так як ходять потяги, так як не ходять маршрутки і люди. Людям можна запізнюватись, аякже. Надто осінню, бо тоді видумують, ніби дощ не давав швидше приїхати, не могли зрозуміти що вдягнути і таке інше… Виправдання любить осінь… навіть дуже.
Листя… З каштанів давно опало, з липи починає обпадати… А потім і всі інші дерева звільняться від свого одягу. Голі та безнадійні, будуть запрошувати до себе дерева, хитаючи голим гіллям… Безсоромно та дико.
З квітів лишаться на довше тільки хризантеми як нагадування про те, що колись було тепло…
Продавці в шаленій кількості будуть привозити шарфи, рукавиці, теплі пальта… Вже і зараз, 31 серпня в магазинах повно осіннього одягу… Теплі куртки, берети… шапки… Ненавиджу шапки, вони досить грубі найчастіше і закуйовджують уже не рівне волосся…
Теплі кросівки або ненависні класичні туфлі… Шпильки… Грязь і дощ. Дуже привітна осінь.
А Осінню до речі, найчастіше самогубці закінчують своє життя. Дурні… Осінь же проходить …проходить дощами і вітром… проходить сумним настроєм… проходить як і все інше.
Вибач, осінь, що так критикую… ніяк не можу відпустити своє літо, що для мене цього року стало надто важливим.

Звуки гітари і вітер,
Симфонія моєї душі.
Хочу щоб ти зник тепер,
Набридло писати вірші

Звуки барабанів й дощі,
Ритм мого серця, однак.
Взяли у мене ключі,
І кажуть, що це певно знак.

Звуки скрипки і грім,
Ніжність і груба сила.
І я б розказала всім,
Якби правда була мила.

І все це з’єдналось в одне,
В оркестр моєї душі.
І диригент у ньому – весна,
А мрія – найкращі ключі.

                                Реквієм за дамою

Людська допитливість вирішила мене визначити ким вона була… чи, може, хто вона взагалі: Жанна Д'Aрк 21 століття чи «наша» Джулія Робертс… Ев, ні, а, може, це наш простий, немов справжній український вареник «Капустина Кривінська», але цього ніхто не дізнається, за вийнятком тих, хто все-таки загляне глибше у суть, хто не тільки прочитає цей запис, що, зараз здається комусь тихеньким виявом сірої антимануфактурної структури, а й зуміє побачити легенький запах підозрілої Капусти... 

Всі вже мають певні підозри, що вона вже не вареник, а проста Капустина. Та Капустина, яку скубають щоразу більшими стоками жадібних рук, вилитих рекреаційними краплинами Каркінітської затоки… А очі… очі, які бачить Капусина на острові Лам-Бе-Качіно — такі ж, як руки — жадібні, а в той же час сповнені пристрасті, немов так і хочуть смикнути та відірвати все тіло Кривінської. 
Вона не здається… трохи згодом ніби зупиняється… Посмішка?.. ааа, ясно… зустріла Джульку… щось не сходиться. Щось далі смокче Кривінську, і вона, немов Тарханкутський півострів міняє напрям думок, міграційно переливаючись у просторову «таємну» кімнату, яка, ніби і є у приміщенні, але й водночас вона не така вже «таємна»… Кривінська згадує Тарханкутськ.....і, тут складається враження такої простої дівчинки із згвалтованими думками… так що там було?... 

… Далі струм, відключення, пішла в мінус.... 

Капуста є… вона — то тут, то згодом пересувається вже в таке просторе, сріблясто-іржаве, та ні, воно ж пурпурове, одним словом -інше місце. (Приведи її до свідомості, Ернесте....) 
Лам-Бе-Качіно… тут щось гротескне, фальшиве?? ні, реальне… точно реальне… Коні, страх, відвага, жадоба, смерть, порятунок — вкінці перемога. Жанна… вона близько… давай, давай… не буде більше мук, мій герой…  

Знову струм, хвилини через дві — легка пульсація зкривавлених до посиніння рук… Тремтіння, хвилини через три — легкий порух лівої ноги… шок — за тридцять секунд все унормалізується...(яка ж нормалізація, коли так повільно б'ється серце, дивна комбінація енергетичних джгутів, які в середині неї рвуть пружинні пульсації її серця...) 

Ернест… платформа… димок… Паранормальні явища б'ють спалахом у його свідомість… Ах, який кайф інколи побути у чорно-білій проекції земного сфероїда. А, цей Тарханкутськ, що ніби виблискує на чолі Капусти надає хвилю бурі, такої червоної, що, здалося, чорно-білій, ні, сірій думці просто не жити(в мозок проривається диявольський колір!). 

Кривінська починає битися(мабуть, відчула коливання між собою — вареником, і колишнім — розвареним пельменем)… Ернест попадає в глибоку істерію і починає дивно посміхатись, згодом вигукувати, кричати, ревіти… Лікаря, лікаря.... 

Прилізають зомбі, розбещені волоцюги, що вимагають твоєї крові, сволоти… Ернест заснув, проте зранку він ще прокинеться перевірити чи послухали його духи, і Кривінська стане справжнью Кривінською.... 

 Капуста(що відбувалося з нею в ті моменти, коли «зомбі» випробовувала новітню вакцину на Ернестові?) 

… а відчувала вона жадобу тих відчуттів, що оримував Ернест… Ох, педаль… нажму на газ… Після декількох ударів головою об ліжко, не стрималась вирвала трубки із капельниць… ай, оце ж і кайф… бути на грані.... 

 удар, струс, останній поштовх… смерть. 
Ернест не знав про зупинку серця Кривінської того вечора, а то б наступного дня не прокинувся б.

                                             

Ренат Аденко

Я все пам'ятаю…
Твій голос й м'які, білі пальці,
Манеру триматись й тримати над мене контроль.
Твій сміх, коли треба, напевно, за жанром сміятись.
Й тоді коли сльози, твій усміх і вже все-одно.

Я все відчуваю…
Так гостро, що ніби ще вчора,
Сиджу і чекаю, стаївшись в бажанні… тебе.
А як ти зі мною, торкаючись, гладити волос
Й співати пісні, придумувать знов щось нове.

Я все…
Я не знаю, де зараз ти й чого чекаєш,
Живеш чим, що робиш, до серця кого пригортаєш.
Не знаю, та тільки з'являється вільна хвилина
Щоразу іду і шукаю тебе, ту єдину.