Потривожу твою
тишу,
Мірно дихатиму
у спину…
Не з ребра,
наче інші.
З глини,
як Ліліт.
Все думки кришу.
Розсипаю…
Мовчу вічність.
Ані слова,
ані півслова.
На Івана,
На Богослова
Я рожденна…
Й моя ніжність
Ти лови
у смерканнях
дотик.
У зітханнях —
піймай правду.
Так!
Я маю на це
право!
Віра в Тебе —
моє

Читать дальше →

Хмари-кочівники відходять у вічність обозом,
Залишаючи тобі свою ніжність і сльози…
Залишаючи тобі ім*я-
тонку, ніжну срібну нитку,
Ти забуваєш власне «Я»,
Ти бачиш тільки дивну квітку…
Квітку, як символ миру,
Як вічний символ Творця,
Квітку, як символ віри,
Я знаю кожну лінію твого лиця!
Хмари-кочівники відходять у вічність обозом,
Залишаючи тобі нерозтрачену ніжність і сльози…
20 серпня 2011

Обійми долонями мрію
Зірви цей подих із своїх обіймів,
Хай обпече він щастям втому й плечі.
Хоч і слова мої та спроби ненадійні,
Вони в цю мить ввірвались так до речі.

Пристрель цілунком в шию кожну ясність,
Зостав лиш нерозгаданість і мрію,
Нехай ці ночі не такі й прекрасні,
Та почуттями я тебе зігрію.

Лишайся поруч відчуттям на шкірі,
Хай ще весь день кохають тебе губи.
Мої думки зневірились у вірі,
Твої ж слова ще пристрасні та любі.

Тримай в руках мою гарячу ніжність
Голуб до щік і посмішки весну
Навіть, як наша зломиться суміжність,
Я й з згадкою про тебе не засну.

Даруй коханню час і таємниці,
Давай весні напитись твоїм вдихом,
Досить тримати щастя у темниці –
Кохайся з радістю невимушено й тихо.

Тримай. Не кинь… цих почуттів на вітер.
Це нерозумно – відпускати крила.
Вже майже пролетіло наше літо,
Та віра в мрію ще не пролетіла.

Голос зсередини
Як витиметься страх колючим дротом,
Впиватиметься голками в слова,
Назовні слізьми лізтиме і потом,
Ти пам'ятай, що ти іще жива.

Як темний вечір вкриє самотою,
Кілком у горло розпач увіткнеться,
Спотворить погляд й лагідність журбою,
Ти твердо вір у серденько, що б’ється.

Як на безлюдність всесвіт стане хворий,
В думках зітліють навіть сподівання,
Ти не самотня – із тобою поруч
Твоє серденько і палке кохання!

Й як хлинуть з вічей слізки без упину,
Від відчаю обіймуться повіки,
Згадай, що не лишав ні на хвилину –
З тобою в серці поруч я навіки.

Не бійся, як чогось не пеленгуєш,
Та сумніву, що в рішення уперся,
Ти завжди легко істину відчуєш,
Прислухайся лишень до свого серця.

Я ж попри болю й крові бурні ріки,
Стрічаючись із страхом щогодинно
Із смутком та ненавистю вовіки,
Твоїм же серцем битимусь невпинно.

Під гострими бритвами тріскає доля.
На ґанку з'являється сива неволя.
В душу зайшла безкоштовна повія,
тримаючи заразу на кінчиках вій.

Вона кліпа очима, а серце свербить.
Тим часом тебе впрягають в ярмо.
Ярами, байраками, скелями, долами,
чужими долями йти: тобі все-одно.

Череп скрипить, крізь скроні — пісок.
Це мозок висипається під твої ноги.
Нема змоги шукать кращої дороги,
ніж та, де попереду — рілля, а ззаду — батіг.

Тягни, тягни, песть повії вії,
яка вкрала твої мрії.
Всі події, що чекають на тебе,
пропускатиме вона через себе.

На твоєму ліжку чужий одяг.
Хтось гріє ноги під твоєю ковдрою.
Кривда вилазить з твоїх очей
і жбурляє товсті сльози тобі на щоки.

З гори спускається каменем круглим,
зализаним, мертвим — твоя доля.
Прямує крізь напругу у твоє чоло,
з якого манить його тавро повії.

Зневіра і віра, загроза й гроза.
Об камінь затупилась твоя коса.
В лещатах затиснуті руки тремтять.
Довго ще будеш в ярмі танцювать?

31.01.2008

Загубилася в часі і просторі.
Відшукай мене…
І не так в житті просто все, як здається з неба.
Ти існуєш, бува, мов на острові.
Біль мине…
Знай одне лиш – нікому нічого не треба.

День вчорашній вже більше не сердиться.
Все пробачив…
Лиш сумління і спогади ще добу болітимуть.
Гордість з мрією уві сні примиряться.
Як інакше?..
Сон – життя? Чи життя – це сон? В чому суть?

Із вовками співала опівночі.
Дивувалися…
У стократ важче жити чужим життям позиченим.
Павутинням плітки позаочі.
Лиш сміялася…
Хто любив вже хоч раз – той долею був поміченим.