Ворони розділили між собою небо,
Ворони-розкроїли між собою вись…
І більш їм нічого не треба,
Крім права вільно впасти вниз!
Ворони жадібно вдихають вічність,
До дна випивають безмежну любов…
Ворони відчувають божу близькість,
Далекі від земних обмов!


Читать дальше →

«Якщо любов – це злочин, мені світить довічне» ©

Застелить ніченька проспекти простирадлом,
Тихо одягнеться в сорочечку з зірок,
Скує зозуля рівно першу за ковадлом,
Та сивий часу плин постаріє на крок…

Ламкі секунди розлетяться на століття,
У жилах кров від твого тіла заштормить,
Десь за вікном заснуть вогнясті верховіття,
А ми сплетемось вкотре в усмішку на мить.

Земля зупиниться по космосі кружляти,
І нас тяжінням в м’яку постіль притиснЕ.
Ми вже давно не в тій галактиці, щоб спати.
Сьогодні навіть зірка-Сонце не засне.

Я все вдихатиму твій шепіт ненаситно,
Чолом тулитимусь до видиху, до вуст…
В твоїм волоссі загублюся непомітно,
А потім раптом видихаючи звільнюсь.

Лиш небо вічністю збереться в наших душах,
Лиш дотик снів просочиться крізь страх.
Ми одним тілом, Щастя, будемо на суші,
А в теплій ковдрі зір – світінням у очах.

А поки вечір… Голос грається в мовчанку,
Твої обійми,
щічка,
біль,
цілунок,
смак…
Вже ніжна осінь догорає до останку,
Та ми роками ще «не спатимемо» так.

to Vogneslava_Svarga

Цілуючи зорі
До твоїх оченят в божевілля пірну,
Поміж сірості скель пропливу непомітно.
Не стрічав восени я ще теплу весну,
А твоя у реальність вплелася так спритно.

Був до тебе порожнім відбитком тепла,
Беззмістовним, сухим і позбавленим болю,
Та прийнявши від тебе два світлих крила,
Осідлав буйний вітер і знісся на волю.

Ніжна Зіронько мила, я змахом тих крил
Розтинаю пів міста та темряву нищу,
Розмітаю утому й страждання, мов пил
Й у твої небеса підіймаюсь все вище.

А у них же лиш радість і сяйво життя,
П’янка вічність тендітна та місяць відкритий.
Я без Неба злий демон й пекельне виття
Я безсилий свідомості й волі скорити.

Не пускай мої мрії в смертельний вогонь,
Бо з тобою лише вони жити навчились.
Мою душу ти грієш промінням долонь,
Бережи ж і ту мить, як ми ніжно любились.

Я ж сліпучим крилом захищатиму рай,
Де ти радісна, щира й тендітніша неба.
Лиш кохай цю реальність, живи й не зникай.
Мені більше для щастя нічого не треба.

Хмари-кочівники відходять у вічність обозом,
Залишаючи тобі свою ніжність і сльози…
Залишаючи тобі ім*я-
тонку, ніжну срібну нитку,
Ти забуваєш власне «Я»,
Ти бачиш тільки дивну квітку…
Квітку, як символ миру,
Як вічний символ Творця,
Квітку, як символ віри,
Я знаю кожну лінію твого лиця!
Хмари-кочівники відходять у вічність обозом,
Залишаючи тобі нерозтрачену ніжність і сльози…
20 серпня 2011

Нігтями у плоть
За місяцем, за ніччю у погоні
Теплом пекучим – поглядом твоїм…
В наших світанків гострому полоні
Моє серцебиття — пекельний дим.

Холодних митей непохитний спокій,
Тремтячих рук загублений порив.
Біль у висках
сталевий… одинокий…
звіряче серце пристрастю зморив.

Забуте вогнище тендітності твоєї
І тисячі метеликів на смерть…
Ця клята смерть… Я рвався теж до неї,
Та лиш у снів потрапив круговерть.

Гучного грому дзвін за небокраєм,
Жорстоких блискавиць пекельний тріск
В коханні серце звіра догорає
Та попри біль не зломиться і тиск.

Повз відстані й страху трухляві стіни,
Ніч розтинаючи, до твоїх вуст несусь
Не буде більше сумніву – покійний…
І ненависть долати теж навчусь.

Для мене не суттєво все тепер це,
Ілюзії реальність не вкрадуть,
А дике почуття й звіряче серце
Й на хвильку зупинитись не дадуть.

Простирадло феєричності
Здіймаєш погляд й виринає сонце,
Кліпанням вій розвіюєш туман.
Від ніжності м’якішає бетон цей,
У відчаї стриба з даху обман.

Всі розкриваєш усмішкою квіти,
Й палким цілунком ранок підіймаєш.
Цю ніч разом вдалося нам прожити,
І ти так сильно близькість цю кохаєш.

Серденька стук, неначе озвірілий,
І сонця намагання ухопитись.
На смуток ми давно уже забили —
Із переможеним немає сенсу битись.

Німого даху нехитка підтримка
І до знетями люба висота.
Зростає наше щастячко так стрімко,
Що лагідність, мов з мрії пророста.

Цілуєш так тендітно, як востаннє,
Мов кожен дотик консервуєш в вічність.
З черговим вдихом вироста кохання,
І у цей світ виводиться як ніжність

Ми набираємо вдвох вітру повні груди
Й зриваємося з даху в свіжий ранок.
За твою Усмішку немає більше чуда!
Цьому підтвердження – цей сон і цей світанок.

Я мить, а ти вже ціла вічність Я лиш година, але ти весь час І часто ти перевіряв на міцність Усіх окремо і разом всіх нас. Та не така я стала як здавалась Не зовсім я усе ж міцна І зовсім все не те, що малось і ніби я була чи не була твоя. Я тільки вдих, а ти і видих знову Я тільки листя, а ти цілий світ І я на весну зацвітаю в нову Я день і ніч, ти ж- нескінченна мить. Я сніг, що падає і тане А ти - то дощ, що ллється із небес І ти лишишся як мене не стане Лиш тільки б ти без мене не замерз. Вогонь це я, а ти лиш тільки вітер, Що часто так шумить у скронях А я сніжинка,що розтане в теплу пору І оживе у тебе знову на долонях.

Читать дальше →

Її величність Алегорія...
І знов дощить, і вітер свище,
І ластівка гніздо лишила…
Зима підкралась до нас ближче
Та десь в гаю туман згубила.

А ніжна осінь підібрала,
Та виплекала, наче сина.
Постійно сил йому давала,
А він — на волю, мов дитина…

І простелився в чистім полі,
Накрив собою все село.
Він вже не хворий, він на волі!
Так радісно йому було…

І зайченята дивувались
Оцьому білому диму…
Усім, хто його рятували,
Хотілось дякувать йому.

Хотілось сонце підійняти,
Хоч знав, що це б його убило,
І щастя світу дарувати,
Бо ж так воно його манило…

Та враз згадав кохану осінь,
Яка його літать навчила.
Він пам’ятає її й досі,
Її любов йому так мила…

І він до неї повернувся,
І вічність вже не відпускав.
Про білий світ давно забувся
Ох, довго ж він ЇЇ шукав!