Дайте ще дощу!
Хвилинами чекання вбивається самотність
і вішається в відчаї на стіну,
Кривавими мелькаючи стигматами.
Заб’ється у конвульсіях і стихне,
Згубившись у безодні тих агоній…
За чимось недосказаним в погоні,
За чимось недописаним, як сон.
Я знаю
Вірю
Жду
І скірізь лиш Ти.
і кам’яні мости, хиткі, як правда
і почорнілий з горя небосхил…
а стомлена душа вже й не здригнеться
у гамівній сорочці каяття…
безглуздий день
змарноване життя…
а ти все ждеш
ти ждеш
бредеш по

Читать дальше →

В эту ночь ты меня не услышишь,
Я безмолвно проникну в твой дом.
Только с новой грозой будет гром
Грохотать над седеющей крышей

Неизменная, вечная скука!
Уничтожил меня мыслей штиль.
Поднимаюсь, цепляясь за шпиль
Старой башни, упавшей без стука.

Надеваю холодную маску,
Но останусь горячим внутри.
Лишь в глаза ты мои посмотри —
Тотчас вспомнишь забытую ласку.

Променяешь меня на меня ты,
Буду рядом я, сколько смогу.
Если нужно, то снова солгу,
Отдаляя час горькой

Читать дальше →

Должен же Иванушка-дурачок
Чему-нибудь да научится:
Вот опять -последний скачок,
Он снова танцует на солнечных спицах!
Он лезет на грозы упорно и долго,
Еще секунда-и он на облаках-
Оттуда он смотрит на матушку- Волгу,
И спрашивает ее:«Почему ты в слезах?»
В ответ он видит на плотах плывущих,
Усталых, измученных бурлаков,
Угрюмые мрачные песни поющих,
С детства не видевших цветных снов!
Иван заплакал… С тех пор его слезы
Каждый год выпадают на землю дождем,
Весна заплетает их в русые косы,
И Молится о несчастных с Иваном вдвоем!
2 июля 2011

Той, хто має власний дім
любить час, коли гроза приходить.
У пащі привідкритого вікна
він з неба погляд не відводить.

Жовтогаряче світло свічки
оздоблює красою його дім.
По склу сльозами течуть ріки.
Це плаче темна хмара над усім.

А той, кому бракує даху,
лиш згорбившись тікає геть.
І чи то фатум, чи невдаха…
Мені шкода його ледь-ледь.

Він, заплітаючись в калюжах,
і в руки підібравши все,
блукає в вулицях і в людях.
Його ця течія знесе.

А той, в вікні, купає погляд
у блискавках в нічній пітьмі.
Навік закарбувався спогад.
І так… так хороше мені!

22:02 17.09.2009

Під гострими бритвами тріскає доля.
На ґанку з'являється сива неволя.
В душу зайшла безкоштовна повія,
тримаючи заразу на кінчиках вій.

Вона кліпа очима, а серце свербить.
Тим часом тебе впрягають в ярмо.
Ярами, байраками, скелями, долами,
чужими долями йти: тобі все-одно.

Череп скрипить, крізь скроні — пісок.
Це мозок висипається під твої ноги.
Нема змоги шукать кращої дороги,
ніж та, де попереду — рілля, а ззаду — батіг.

Тягни, тягни, песть повії вії,
яка вкрала твої мрії.
Всі події, що чекають на тебе,
пропускатиме вона через себе.

На твоєму ліжку чужий одяг.
Хтось гріє ноги під твоєю ковдрою.
Кривда вилазить з твоїх очей
і жбурляє товсті сльози тобі на щоки.

З гори спускається каменем круглим,
зализаним, мертвим — твоя доля.
Прямує крізь напругу у твоє чоло,
з якого манить його тавро повії.

Зневіра і віра, загроза й гроза.
Об камінь затупилась твоя коса.
В лещатах затиснуті руки тремтять.
Довго ще будеш в ярмі танцювать?

31.01.2008

І проблиски усмішки на сході душі

Ріжуть блискавки хмаринковий тортик

на хаотичні шматочки

Сиплють всюди краплинки радості

старанно перемішуючи

з раптовими вибухами сміху

Вони святкують літо

Всюди панує щастя

Та гра

Сонячних промінчиків з іншого кінця небосхилу

Закохатися в літо

неважко

А от закохати його в своє кохання

можна лише блискавками щирих усмішок

Кохайтеся та кохайте

Ви це заслужили

Тону в обіймах літньої грози,
І тану тихо, ніби я цукрова,
Я розчинитися у ній готова,
Й забутися у шепоті роси…

Той, хто має власний дім
любить час, коли гроза приходить.
У пащі привідкритого вікна
він з неба погляд не відводить.

Жовтогаряче світло свічки
оздоблює красою його дім.
По склу сльозами течуть ріки.
Це плаче темна хмара над усім.

А той, кому бракує даху,
лиш згорбившись тікає геть.
І чи то фатум, чи невдаха…
Мені шкода його ледь-ледь.

Він, заплітаючись в калюжах,
і в руки підібравши все,
блукає в вулицях і в людях.
Його ця течія знесе.

А той, в вікні, купає погляд
у блискавках в нічній пітьмі.
Навік закарбувався спогад.
І так… так хороше мені!

Слетел последний лист,
И дерево угасло.
Он был наивен, нежен, чист,
И падал также он прекрасно.
Ступила осень в лунный свет –
Мелькнула царственно слеза.
И нарушая вновь запрет,
Пронзила небеса гроза.