12

холодно на землі,
повідкривали всі двері,
вибило к чорту шибки…
ваші душі такі видкриті,
навіщо ті вікна взагалі мають тут бути…
червоні носи в замерзшої планети,
краєм вуха,
коли пролітали, чули
як тремтить вона
і суглоби у кризі
танцюють повільний вальс із небом
не привітним, таким синім
що очі дитини там тонуть
й хапають сонце за жили…
вітер ходить по стелях,
і замерзли всі квіти в оселі,
і вікна закриті, душа не відкрита…
десь у серці там глибоко тепло
світлі почуття закривають двері…

Кліпає очима ніч.
Хляпає дверима день.
Потирає руки ранок,
а я — вужем — між них.
В тому річ,
що на поверхні вен
розчервоніла рана.
Я бачив мучнів тих,
котрих
посеред лих
лишали самих,
тих,
кого неодмінно спускали
зі стріх,
попри їхній страх.
Щовечора їхні мрії
купалися в надії:
додИхать до ранку;
а на світанку
на паркані — де півень будить нерви — там сидить правда:
вона — стерво!
В дереві зникає сич.
Сиплеться життя із жмень.
Кліпає очима ніч.
Хляпає дверима день.