Погляньте за вікно. Там зорі.
Тихенько одягніться, взуйтесь
і йдіть на вулицю. Там море!
А ранок прийде, не турбуйтесь,

тепер не час вам засинати!
У небі Місяць магнетичний.
Він жовтий, трохи вайлуватий.
Світляк кружляє хаотично,

освітлює собі доріжку,
чарує око тим, що бачать.
І горе тим, хто там, у ліжку
ніколи цьго не побачить.

Ця ніч ніколи не вернеться,
про неї згадка не засне.
Вона, в моїм лишившись серці,
на добру справу надихне.

Я пришёл на исповедь.
На моей искусанной шее
ожерельем висят
трофеи.

Говорят, в потире ждёт Бог…
Но к причастию лежит трудная дорога.
Я покупаю толстую свечу.
Я исповедаться хочу.

Я становлюсь у алтаря
и во всю мощь свою кричу:
«Вчерашний день я прожил зря!
Я разлюбил, я не хочу...»

И всё же Бог не услышал меня.
Он был занят епископской речью.
Теперь я должен себя извинять,
заряжая винтовку картечью.

Последние птицы отпевают день
и исчезают в сумеречной ткани.
Я бросаю горсть земли на его тень.
И смерти вопреки не слышно брани.

На горло вечеру ботинком ночь
становится и горизонт краснеет.
Я отрешённо во всю мочь
пытаюсь день спасти, но не успею.

Красное Солнце ложится под землю.
Ну и пусть. Оно там наберётся сил.
Завтра мы разрушим тёмную стену
так как ты хотел, так как ты просил.

Смотри, Господь, это наших рук дело!
Стена разрушена до основания.
Под каждым сантиметром камня — тело.
Во твою славу разочарование.

Красное Солнце ложится под землю.
Ну и пусть. Оно там наберётся сил.
А завтра будем возводить новую стену,
но так как Я хотел и так как Я просил.

Кліпає очима ніч.
Хляпає дверима день.
Потирає руки ранок,
а я — вужем — між них.
В тому річ,
що на поверхні вен
розчервоніла рана.
Я бачив мучнів тих,
котрих
посеред лих
лишали самих,
тих,
кого неодмінно спускали
зі стріх,
попри їхній страх.
Щовечора їхні мрії
купалися в надії:
додИхать до ранку;
а на світанку
на паркані — де півень будить нерви — там сидить правда:
вона — стерво!
В дереві зникає сич.
Сиплеться життя із жмень.
Кліпає очима ніч.
Хляпає дверима день.