У ніжних поцілунках миті
Спалахують зірки, без болі та жалю.
Стоять дерева осінню роздіті,
І засоромлені шепочуть їй люблю.

Деревам холодно і гірко до безтями.
Поезія і прозі верховіть.
Шукають сни, безсонними ночами.
У поцілунках вітру, будять мить.

Сутінкові судження
Безжальна ніч і тихий шепіт грудня,
Холодний вітер та лапатий сніг.
І знову вулиця холодна та безлюдна,
Ніхто не зробить кроку на поріг…

Зажурено поскрипує береза,
Тоненьку вишню зціпило давно,
Морозу пальці, наче бритви леза,
Деруть обличчя, та мені усе-одно.

Однаково, що зледеніли руки
І сніг понабивався у взуття.
Броджу я, умираючи від скуки,
І на твоє чекаю прибуття.

І місяць уникає цих ночей,
Втікає, прикривається імлою.
Він є аналогом моїх очей,
Ховаючись за хмарок пеленою.

У білу ковдру загорнувсь горіх
І так заснув за метр від паркану
І настрій мій давно уже знеміг,
Не вірю, що боротись з цим я стану.

Ти вкотре кажеш: «Сонце підійметься»,
Та хтозна скільки ще мені чекати.
Здається, світло вік не повернеться…
І довго ще прийдеться замерзати.