Як оминали мене ці роки?
Ніби вода крізь долоню текли.
Тільки шкода не повернеться час,
І вже не прийде дитинство до нас.

Ти ці роки неодмінно люби!
Бо у житті таких вже не знайти.
Знову і знову тікає в блакить
Теє дитинство-омріяна мить.

Не наздогнати нам птаха цього,
Не хочу лишати дитинства свого…
В серці залишиться щастя й краса,
Та очі блиснуть, наче чиста роса.

Знову і знову тікає в блакить
Теє дитинство-омріяна мить…

Написаний 19.11.09р.

Здалося,
Що срібний дощ заплутався в волоссі.
Нитками перлів увінчав, мов королеву.
І загарчав проспект голодним левом.

Надвечір
Стікав гарячий дощ на спраглі плечі.
Поволі змив усі тривоги й небезпеки,
І всі примари, що лишила щедра спека.

Ввижалось,
Що в перехожих зріє тиха жалість.
Ну, як же — йти дощем без парасолі?!
Чи це ознака божевілля чи недолі?

Сміялось
Мале дівча, що світом забавлялось.
І лиш воно ще пам*ятало присмак волі:
Як то прекрасно — йти дощем без парасолі!

Навіяно фільмом «Міст в Терабітію» (хто не бачив — подивіться, повертає у дитинство на кілька годин)

Я досі пам'ятаю дні,
Де ми залишилися з тобою.
Там ми обоє ще малі,
Я дні ті згадую сльозою.
Лише «сьогодні» жили ми,
Що буде завтра нас не хвилювало,
Жили від літа до зими,
Що буде завтра ми не знали.

Я досі пам'ятаю світ,
Що був лише для нас з тобою.
І скільки б не пройшло ще літ,
Цей світ залишиться зі мною.
Все було неначе в раю,
Цілий світ був у наших ніг,
Та тепер на могилі стою
Я твоїй… Падає сніг…

Я тепер залишився сам,
Але досі в мені живе спогад,
Ти навіки залишишся там,
Твій навіки в мені буде погляд.

Мені ще досі сняться сни,
В яких ми знову малі діти,
І душу гріють лиш вони,
В цих снах — шматочки того світу…

Не зупиняйтесь вірити в казки!
Щасливий той, хто щиро в казку вірить!
І яскравішими стають життя мазки,
В буденних звуках чути арфи й ліри.
У сірій суєті, липких, як жуйка днів,
Заграє враз веселка різнобарв’ям,
Щасливий той, який повірити зумів,
Що світ, як казка – добрий, світлий, гарний!

Читаю забуті листи.
Минуле підхоплює хвилями!
Загублені вчора «прости»
Такими здались мені милими!

Забуті за рогом слова,
Дитячі хлопчачі освідчення…
І обертом йде голова
Від того дорослого відчаю!

Спливає піском із долонь
Кохання, до дна недомріяне.
В листах ще палає вогонь,
Що попелом часу завіяний.

І я збережу ці листи,
Щоб серед весняної повені
Пливли ті маленькі світи
Дитячим коханням наповнені!

А у мене сьогодні було із дитинством побачення!
Я просила у нього, малого, за все пробачення…
За розбите коліно, за сльози в кутку на просі,
За загублені речі, які не знайшлися й досі.

І воно, таке миле, таке ніжне й вразливе заплакало!
Все про радість і щастя, мале, балакало!
Про ті мрії й бажання, що вже забулися…
І про перше зізнання, і як вперше об камінь спіткнулося.

А у мене сьогодні було із дитинством побачення!
І воно, ще мале, вже просило у мене пробачення…
За недоспані ночі… і за те, що так швидко виросло.
За заплакані очі і за спогади, що принесло.

Я його обіймала, цілувала у щічки рожеві,
Я йому нагадала як співала пісні дощеві.
І воно, ще мале, так захоплено мене слухало!
Знала я, що піде… Та воно не рухало!

А у мене сьогодні було із дитинством побачення!
Однин в одного ми по черзі просили пробачення…
За все те, що могли й не могли забути,
За все те, чого нам уже не повернути.

Все не так як гадалося сталося, а по-іншому…
Щось здійснилося, щось забулося… Стала більшою…
Стала вищою і сильнішою… Стала юною!
А дитинство сміється в душі скрипки струнами!