Я почала носити годинники
Час більше не обтяжує мої зап’ястя
А просто монохромно відміряє
Частоти пульсу.
Мильні бульбашки не заспокоюють,
А дратують
Більше заспокоює вигляд цигаркового диму,
Спроби схопити дим за волосся
Інколи видаються
занадто імовірними.
Мою реальність можна вмістити
на клаптик паперу,
Подивившись на який, нормальний психіатр
Міг би спокійно дати довідку
«7Б»
На щоки почала осипатися туш,
Яка раніше навіть чисто теоретично не змогла б
там опинитися.
А відображення в дзеркалі стало підозріливо настороженим,
Ніби щось в будь-який момент
може впитися в горло
і позбавити те напівфантомне відображення
життя…
шкіра на згинах рук (в ліктях)
Залишається синьою
після уколів
Як і губи вкотре покусані Відчаєм
Внаслідок безсонної ночі.
Слова зашпортуються одне за одне
І ті, що раніше видавалися
Розумними, навіть, життєвонеобхідними
Потихеньку зникають
Стають пластами архаїзованого
сміття.
В один із моментів ти розумієш,
Що навряд чи
Хтось вирішить за тебе твої проблеми.
Потихеньку припиняєш вірити
В казковість осені
І тут розумієш, що настає дорослість.

Вітаю, дівчинко, ти доросла!