Я мить, а ти вже ціла вічність Я лиш година, але ти весь час І часто ти перевіряв на міцність Усіх окремо і разом всіх нас. Та не така я стала як здавалась Не зовсім я усе ж міцна І зовсім все не те, що малось і ніби я була чи не була твоя. Я тільки вдих, а ти і видих знову Я тільки листя, а ти цілий світ І я на весну зацвітаю в нову Я день і ніч, ти ж- нескінченна мить. Я сніг, що падає і тане А ти - то дощ, що ллється із небес І ти лишишся як мене не стане Лиш тільки б ти без мене не замерз. Вогонь це я, а ти лиш тільки вітер, Що часто так шумить у скронях А я сніжинка,що розтане в теплу пору І оживе у тебе знову на долонях.

Читать дальше →

Не досить опрятний, мм..скоріше змучений, життям, дружиною, світом? Чим? Скажи, чим він змучений… А таки чимось, бо сидить один-однісінький, п’є каву, дивиться в вікно, думає, явно про щось дуже важливе, бо задуманий і впертий. Знову п’є каву, знову погляд в вікно і на стіл. Дістає щось, якийсь пакунок..Подарунок певне, бо пакет дорогий.Цікаво, кому цей подарунок? Підводить очі і..- тут я. Помічає мій зацікавлений погляд, дивиться на мене уважно, таким поглядом, ніби кажучи, що ти хочеш? Чому дивишся? Допомогти хочеш? Навіщо? Мені не треба, я сам. Підводиться і йде..А я? Я лишаюсь.Мені дуже часто цікаво спостерігати за людьми. Особливо, коли їдеш десь чи, стоїш на вулиці. Так часто дивлюсь на них і думаю: кого чекає той симпатичний хлопець, чи на кого чекає та дівчина. І уявляєш і думаєш, навіщо вони когось чекають і кого взагалі. Який у них настрій, які мрії, хто вони.Адже, людина — це завжди загадка, розгадати яку надзвичайно важко і мабуть до кінця неможливо. Саме в тому і цікавість, бо ти не знаєш що до кінця буде. Яке ім’я підходить для молодої людини з квітами, для особи з шарфом чи студента з ватманом в руках. Люблю розгадувати людей. Інколи вдається, інколи надзвичайно важко, навіть частинку не можу розгадати. А так інколи хочеться зачепити когось і сказати: стій, на що ти тратиш свій час? Для чого все це?
Дощ.Хтось біжить з парасолькою, хтось щурячись йде вперто по дощу, хтось же просто сидить в затишній кафешці і п’є каву і роздумує над різними долями, а яка твоя?
Ти ж також часто чекаєш когось, часто купуєш щось і навіть ніколи не задумуєшся чому продавець злиться, чи чому посміхається, мабуть просто все добре…
А хтось просто якось підійде і спитає: а навіщо ти живеш?І це буду я… То що, яка відповідь буде?

Якби я дощем міг стати…
Я б крапав на твОє обличчя
Я б міг по вустам стікати
До них доторкатися ближче
Стікав би по шиї на плечі
Краплинкою збіг би на груди
І кожен мій дотик найлегший
Тобі насолодою був би

Якби я міг вітром бути
Ти стала б моєю подружкой
Я міг би тобі подути
Подихом теплим за вушко
Тобі розтріпати волосся
Злетіти разом на мить
Так ніжно щоби здалося
Що одне ціле ми

Якби я став сонцем ясним
То міг би тепло дарувати
Про те яка ти прекрасна
Усім на землі заспівати
Якби я міг стати стежиною
І вірну вказати дорогу
Ти стала б моєю дружиною
А я був би вдячний Богу

Якби я дощем міг стати…
Я б крапав на твОє обличчя
Я б міг по вустам стікати
До них приторкатися ближче
Стікав би по шиї на плечі
Краплинкою збіг би на груди
І кожен мій дотик найлегший
Тобі насолодою буде
Струмочком збіжу по спині
І твій намочу животик
А поки стечу до ніг…
Ще й «там» полоскочу потай…
Ти будеш вся мокра стоять….
І будеш хотіти іще
І знову подумаю я.
Як би я міг стати дощем…

Вона сиділа втомлена в кав*ярні
І поміхалась подумки, як раптом
Почався неймовірно сильний дощ.
Вона схопила свою парасолю
Й побігла боса по гарячим камням
Широкої, брущатної дороги.
Те почуття краплин, асфальту й літа
Їй нагадало втрачене дитинство.
Не пам*ятаючи свого вже зараз віку,
Вона побігла вдаль, на зустріч небу.
Вона все бігла й не могла спинитись.
Їй так хотілось високо злетіти,
Щоб бачити лиш хмари, пташок, зорі.
І раптом їй здалось, що то безодня,
Якій так легко хочеться скоритись.
Почувши ті думки вона спинилась
Посеред давнього покинутого мосту.
Вона вдивлялась в даль з того помосту,
Шукаючи у водній гладі вічність.
І сльози неба крапали навколо,
Стікаючи з чудної парасолі на хвилі річки.
А вона стояла і мріяла про пташчине життя.
Як бУло б добре полетіти небом,
Забувши про буденні співчуття.
Та за хвилину і вона злетіла
На парасолі з мосту в мокре небо
Ту насолоду і тремтіння її тіла
Помітило лише промокле небо.

Темне небо. Майже непомітні зорі,
Певно заховались від дощу.
Ти сидиш одна на підвіконні,
Споглядаєш райдужну грозу.

Ти зовсім не та, ти змінилась,
І залишилась одна.
І плаче не тільки небо,
Плаче і твоя душа.

Скільки в ній спалахів болю,
Відчаю і почуттів.
З очей ллються сльози,
Як краплі дощу на склі.

Ти їх не можеш спинити,
Та в цьому немає потреби.
Ти сидиш в самоті сьогодні,
Дивишся в мокре небо.

В тобі зараз порожньо й пусто,
Немає жодних емоцій.
Ти дивишся в темний простір,
Шукаючи відповідь просту.

І знову спалахи неба
Вертають тебе до життя.
Тепер вже небесні сльози
Підсилюють відчуття.

Тиха й порожня кімната
Відтворює холод твій.
Горнятко гарячої кави
Оживляє на протидій.

Повільно відчиняються двері,
Зазирає маленьке створіння.
Це улюблена чорна кішка
На кумедне ім’я Гриня.

Вона підходить до тебе,
Зазирає із темряви в очі,
Певно хоче спитати,
Що сталось цієї ночі.

А ти її відчуваєш,
Її теплий, приємний подих.
І одразу сум покидає,
Коли робиш до неї дотик.

Гриня – найрідніше створіння
Для тебе саме в цей час.
І ти тільки зараз збагнула,
Що кішки обожнюють нас.

Їх достатньо лише обійняти,
Доторкнутись своїм теплом.
І почути у відповідь пісню
Їх мрійливим голосом.

Ти береш її на руки,
Ви лягаєте у ліжко.
За вікном все ще крапає дощ,
А ви засинаєте з кішкою.

© Міра Славна (11.10.09)

Той, хто має власний дім
любить час, коли гроза приходить.
У пащі привідкритого вікна
він з неба погляд не відводить.

Жовтогаряче світло свічки
оздоблює красою його дім.
По склу сльозами течуть ріки.
Це плаче темна хмара над усім.

А той, кому бракує даху,
лиш згорбившись тікає геть.
І чи то фатум, чи невдаха…
Мені шкода його ледь-ледь.

Він, заплітаючись в калюжах,
і в руки підібравши все,
блукає в вулицях і в людях.
Його ця течія знесе.

А той, в вікні, купає погляд
у блискавках в нічній пітьмі.
Навік закарбувався спогад.
І так… так хороше мені!