віршопроза
Тремтіння… та світіння дрібних зірочок, висипаних, «бо так треба», але якось необачно… Ніби граючись. Вперта осінь дихає з неба холодом і воно то підіймаючись, то падаючи … Рухається… Земля по-осінньому вільна. Вслухуєшся: тиша… І дотики… Дихаю лИше. Так сильно і водночас так лагідно ховається край мого вушка між твоїми світлим зубками. Нехай. Нехай залишаються поза думками сірі матерії банальних буднів. Бодай між складеними руками десь поперед себе та витягнутими до неба пальцями гріється теплий промінчик моєї любові і від цілунків гасає по крОві, по серцю, по міждумкоплинному божевіллі і снах. Хай засяє цей вечір, долаючи страх, ледь чутним світлом зоряного щастя, щоб кожен камінчик волів упасти вгору від насолоди свого існування у цім прекраснім раю, де сподівання теж мають серце, перевтілюються у віру та вкорінюються у все це, трансформуючи реальність. Хай святиться, сковуючи погляд, твоя усмішка і славиться ім’я Господа, що благословив наші душі на цю наднебесну радість. Чесно… Ніколи ще досі не ловив себе на постійному стані єднання з вищим світом, ясності спілкування з природою, з осінню, з просинню твоїх ванільних видихів, вітрильних, плаваючих ясною погодою, поглядів інфантильних зірок. Крок… Крок до запаморочливої близькості з тобою. Чистою, ніжною, такою, як ти є завжди… Особливо святою та теплою. Зсередини тепліє тіло, від того, як тендітно й мило вкриваєш вустами кінчики моїх холодних пальців, наповнюючи їх чарівною здатністю зцілювати радість кожним дотиком до обійнятого вітром обличчя… Жорстокий час кличе позбутися цього неба і я вимушений, вкотре відпустивши тебе, спостерігати за зниканням своєї молитви поміж лабіринтів прозорих дверей, людей і безповоротності… Затушовую у вдячність минуле і пірнаю, ховаючись від самотності, в ненав’язливу музику цнотливого міста… Вже осінь догорає пломениста й загасає день… Заснемо й ми в обіймах ночі між щирих усмішок пісень. Любитиму ще вічність блиск твого погляду…