Ніч. Сутінки. Місяць обпалює щоки.
Заточеним лезом по темряві крик.
Ввім'явши тривогу й тремтіння у кроки,
Для долі у пеклі навіки я зник.

В мені чиїсь очі вбачають потвору,
Хтось монстра уявить – заб’ється в куток,
Хтось смерть струхлявілу, замучену, хвору
Із стуком тривожним зловісних кісток.

Та чим би не був, кожен труситься, плаче,
Ховає обличчя між схрещених рук,
В агонії серце у кожного скаче
Й биттям відчайдушним вбиває свій стук.

Ось сонце упало, на смерть розлетівшись,
На тисячі зір – порошинок тепла.
Сьогодні без винятку, болем укрившись,
Тремтіння терзатиме душу до тла.

Й ніхто не посміє у вічі поглянуть…
У вічі мені, поламавши свій страх.
Тоді ж і кістки мої раптом розтануть,
І очі у сірий розсиплються прах.

Вставати пора, бо роботи чимало,
Сьогодні ще демони з пекла встають.
Та що це так міцно мене обійняло?
Й на мить не даючи спокійно вдихнуть?

Та погляд спустивши, дівча помічаю
З очима, мов осінь, та сміхом дзвінким.
От-от розлечуся на прах, відчуваю.
Ніколи не був ще безсилим таким…

Дивлюсь, увесь світ лунко грає, радіє
Та чую пливу, розмиваючи звук.
В видінні ж лиш очі ті теплі біліють,
І рученьки ніжні, і жар від тих рук.

Воскресну можливо… зберу якісь сили…
Наразі ж здолала усмІшка проста
Ох скільки ж страждань мої кості зносили..?
О спокій. Які ж твої милі вуста…