Сірий день вже змінився світлим
Загорілась свічка життя,
І так заново, гарно й привітно
Почало говорити життя.
Воно радість несло й говорило
Несло правду в словах і ділах,
І мені очі на правду відкрило,
Бо раніше жила я у снах.
Все поєднано і не роздумуючи,
Я спитала його про весну,
А воно посміхнулась украдливо
І сказало: її поверну.
Будуть ще теплі сонячні ранки,
Будуть світлі й яскраві дні
І з захватом стрічатимеш світанки
Й поважатимеш ночі ясні.
Я його запитала просто:
Ну чому часто так бува,
Хтось голодний сидить на вулиці,
Й особливо коли зима.
Мерзнуть бідні і всі аж трусяться,
Ну а інші собі в теплі
із грошима своїми ховаються
й не питають чому сумні.
Ну чому вони не діляться
і не поможуть за просто так,
на машинах своїх носяться
а в душі в когось просто крах.
І послухало тихо життя
І сказало: таке вже я є,
Бо тому кому діла нема
До всіх інших, краще ж своє.
Філософія ця не складна:
якщо маєш своє – цінуй,
якщо маєш що дать – давай,
І ніколи про це не шкодуй.
Якщо можеш з кимсь поділись,
не чекай похвали, а вір
наймудріше що є в мені — просто час і навколишній мир.

Зубцями ріжемо історії шматки
І кожним ласуєм, ото найкращі миті,
А в деяких ми робимо дірки
І забуваємо, лишаючи лиш ніті.
Ось ці шматки поставим у рядок
І будемо дивитись і радіти,
На інші ж ми почепимо замок,
Щоб не дісталися до них майбутні діти.
Уся історія розкраяна в шматках
А ось- й зашита добрими нитками,
Найцікавіші ж ті – що у замках
Та створені і сховані вони не нами.
Проте у кожного свої шматки,
Які вцілому створюють реальність
Лиш помічати треба ті рядки
Бо це життя прекрасного ментальність.

Осколками зірок ступаю я,
Метеоритний пил вкриває ноги,
Ця місія воістину моя,
Йти вздовж широкої космічної дороги.

Живу у часопросторі думок,
Давно загублена у нотках літа,
Роблю промінням сонячним ще крок,
З Дощів Весни туманом оповита.

Одягнена у тогу із часу,
Чекаю шлейф годиннико-хвилинний,
В собі я ритми неземні несу,
У віршові галактики я лину.

Літаю десь у сьомих небесах,
Вдихаю спеку сонячної днини,
Я розпорошена на дивних полюсах,
Бо я – дитина, я –це я! Дитина!

Горю у полум’ї недоздійсненних мрій,
Танцюю під розхлюпані мелодії,
Живу у час, який вже точно мій,
Живу, а не роблю на це пародії!

На довгих віях крапельки печалі, Солоний присмак зради на вустах. Я загубила золоті скрижалі Твоєї правди у чужих думках. Кричало небо гордими громами, Ридало найпекучішим з дощів. А чорна кішка бігла поміж нами. Вітер від люті, наче змій, шипів. Хвилинна вічність щастя загубилась Десь між словами «вибач» і «прости». Із найдорожчого я втратою змирилась. Не відновити спалені мости. Плаче вікно, плаче душа і небо… Голосить ніч падіннями зірок… Десь глибоко я знаю, що так треба… Життя – це також час для помилок.

Читать дальше →

Втомлена… як ніби і не спала
Не думала не мріяла й жила
Я ніби втомлененою тільки зараз стала
І сонною… мене такої як раніше вже нема
Зима… лиш перші дні, а на порозі
Стелилися розкуті і смішні
мої думки, голодні й краплю босі,
в волоссі тільки темні завитки.
Незвично добра і яскрава зовні
Уся як є я, і більш не проси
І тільки люди як незвичні гості
Усе туди-сюди, туди-сюди.
А я… на місці, кроку не ступила
І ніби в часі як момент була
Я зараз втомлена як ніби і не спала
Не мріяла, не думала, а лиш — жила.

«Трохи пітьми» ©
Іде життя по стежці смутку
Й не відає куди звернуть…
Його ґвалтують, наче проститутку,
Але воно не змінює свій путь.

Вже вкотре ранять терни та капкани
Та рештки долі в затхлих болотах…
Кругом сіріють з черепів кургани,
Що вже давно утратили свій страх.

Ясного сонечка ніхто давно не бачив,
А хтось про нього навіть не чував
Лиш крихітний промінчик тут жебрачив,
Та й той себе від цього зла сховав.

Лиш морок, ніч й жорстокі блискавиці,
Що крають мертве небо небо на шматки.
І скис вже труп в гнилій брудній водиці…
Не відрізниш давно де шкіра, де кістки.

Глибоко ранить серце крик маляти,
Вже цілу вічність він десь тут лунає.
Він не дає думкам по ночах спати
Й надію втечі з цього пекла убиває.

Отак життя весь вік шукає вихід.
Знесилившись від безлічі невдач.
І добре чути кроки смерті тихі,
Що розтинають майже чутний плач.

Скажи мені чого бажаєш —
Я подарую цілий світ.
Єдине те, чого не знаю —
Чи запотрібний він тобі.
Адже живеш ти сам по сОбі,
Забув вже все, на що чекав,
Що обіцяв собі: «Я зможу»,
Обіцянки всі заховав.
Лишився ти із пустотою
В своїй душі й в своїх думках,
Всі мрії ти закрив рукою,
Життя від себе приховав.
Не слід ховатись за журбою,
Бо інше все життя бажав.
Поринь у мрії з головою,
Зроби їх часткою життя.

Янголе з чорними крилами!..
Твоє око всевидяче.
Ти сказав, що кохатиму,
І, що буде боляче.

Запитала коли, – промовчав.
Незнання – вбиває…
Усміхнувся і гру розпочав, –
Назад вороття немає.

Я теж усміхнулася… і забула
Слова ті. Проте згадала
Як тільки його побачила.
Як тільки його покохала.

Згадала: казав, що кохатиму.
Згадала: казав болітиме.
Я небо весь час благатиму,
Щоб кохання тривало століттями.

А біль… Я у біль не вірила.
А біль… Я про біль забула.
І лише як його я втратила
У серці той біль відчула.

Той біль… не такий як завжди.
Той біль… не такий – сильніший.
То біль не брехні – а правди.
А правда завжди болить більше.

У брехню, бувало, не вірила;
На брехню, бувало, сміялася.
Лише правда, – я нею мріяла.
Тільки правдою жити старалася.

Та життя – наче бій без правил:
І закони в ньому не писані.
Там де солодко – завш капкани.
А де гірко – там завжди істина.

Життя моє, на жаль, — розпуття
Шляхів недовгих. Кожен з них веде,
Проте звернув, і знову тут я,
На перехресті, хоч й на іншому уже.

Відомо, що іду вперед лише
Навіть тоді, коли назад вертаю,
Вертаю до причин, яких не знаю
І відголос яких от-от мине…

© Олександр Приходько (Folkone)
15 вересня 2008

І пальці у воді, і очі, очі,
І смутку біль у келисі вина.
Бажанням серця мовить неохоче,
І спить в душі у кожного своя струна…

Він келих опустив, і синя пляма
У кров перетворилася… дощу…
А в серці пустка, чорність рани
Зачинена навік… Спокутую свою.

Вина забута, блиск вогнів спокуси.
І крик у чорному… багно розваг.
Ти вештав, опинився в цій багнюці,
Усе забув, залишив лише страх.

Мовчиш, ні краплі з уст… повія…
Весь світ на зраді почуття чи лих…
Стоїш, в очах блищить весна, провина,
А ти один серед подібних сих.

А в серці лід… тепло блукає в спразі.
Невдачі забезпечують шляхи…
Відкриєш карту… зник в зневазі…
І спрага… Більше, ніж снаги…

Лунає півень… Все, кінець… Світанок…
І холод зник...і спрага, й німота…
Підлога… капці… сніг, сніданок…
В обіймах зникла самота.