— Боже мій, а я скільки ще не зробила,
Замикаю серцевий стук на сталеві ґрати.

— Знаєш, люба, лягай собі в постіль спати,
Як летітимеш з спогадів,
не хапайсь лишень за перила.

Ти кохала? Ага, візьми пиріжок з полиці
«Драстуй, рідна, ну як там тобі велося? »,-
Він запитує. Пальцями по волоссю.
Підриваєшся. Сподіваєшся – не присниться.

Тихо молишся. Шепчеш, як божевільна,
Задихаєшся, видивляєшся сірих тіней,
У агонії витираєш собою стіни,
Убиваєш чуття, що колись називалось «спільним».

Жертва хаосу, ти хапаєшся за коліна,
Видираєшся, відпихаючи непритомність…

Заспокойся, маленька, це просто прекрасна повість,
Як і все в цьому світі – закономірно тлінна…