Помаранчі небес, помаранчі Твоїх долонь,
І солоні уста, що шукають по тілу правди,
Як я мрію потрапити в цілодобовий полон,
Як я мрію про серце і голову дійсно справні.
І затягують в себе чорні діри Твоїх зіниць,
І втрачаю, я чую, назавжди втрачаю спокій,
І душа розпростерта пред Твоїми ногами ниць,
І спиває надії такий довгожданий опіум…
І згораючий погляд на кінчиках рідних вій,
І забуваю про все, лиш Тобою вже жити хочеться…
Й розуміти, що Ти колись будеш насправді мій
Й не звертати на сумнівів геть непотрібні обочини…

Люблю ту мить, коли йде сонце спочивать,
Коли не треба більш йому світити.
Коли ця сіра будинкова знать,
У теплих променях стає жевріти.
Тоді повітря, ніби як кисіль,
Густе, приємне, і на смак солодке.
Тоді зникає із фасадів цвіль,
І вікна відбивають сонця нотки.
Зникає шар, з останніх догора,
І кидає лише на мить останній погляд.
І гасне просто й тихо та пора,
Нам захід свій він подає на розгляд.
Я так люблю його і так ціню,
Тоді все місто ніби завмирає.
І я повітря жадно так вдихну,
Воно ж бо, сонце, в се на світі знає.