Barabashka
Обличчям НА ЗАХІД, навколішки завмерши,
Безсилі руки, наче і не живі…
Сьогодні вперше, я клянуся, вперше!
Так плуталась
Молитва
В голові…

Трикляті сни забули дорогу додому,
Згубились в світлі безжалісних жовтих фар
Сліпих машин. А місяцеві блідому
В цю ніч самотньо
Й холодно так
Без хмар…

Знайомий голос в трубці мого телефону…
Якась година – й знов повернусь до життя…
Твоє «бережи…» — і я берегтиму до скону,
Бо тут і справді
Немає назад вороття…

Твій шепіт… Подих… Боже, щораз, як востаннє…
І все на світі втрачає нікчемну суть…
Мільйони хвилин минуть у сліпому чеканні,
Мільйони доріг
до тебе
не приведуть…

Банальні речі – відчай, безсоння і кава…
Не знати Раю? Що там, велика честь!..
У мене свій. А інше все – не цікаво.
Кладу власнОруч
На себе
Останній
Хрест.

Молюсь НА ЗАХІД. Ти просто мене завершив.
Поклав фундамент храму мого на крові.
Сьогодні вперше, я присягаюся, вперше!
Так cплуталась
Молитва
В голові…

Смерть сірого дня
Міст. Від металу пронизливий холод,
Хлюпіт річки живої по вдихах,
Запорошений захід, розхристаний кволий.
Тільки вітер.
І тихо…

Ні машин, ні ріки, ні мовчання –
Все померкло, стуманилось, змилось.
Всі обмани, сліди від чекання
Вмить об воду сльозою розбились.

І розкутався холод, і вбила тривогу
Та розпечена щастям краплина
Я стіною зведусь над життєву дорогу,
Щоби кожна світилась хвилина…

…лиш сміхом.
І тихо…
Очі кольору трав відвернуть усі лиха
Я ж бо знав, що порвемо ми відстань
На клоччя. Й приїхав.

Ти вже й захід обняла своїми руками
І не висохне слід від сльози – не загине,
Та хлюпоче надія беззвучно під нами,
І розлука її
не зупинить.

Я горну все до себе твою незбагненність
І від сліз твого щастя вологі вже плечі,
Не лишу ні на мить і внесу в нескінченність,
Очі кольору трав
і усмішку малечі.

Тоне теплий диск сонця в лагідних рожевих вершках заходу…
Палають хмари золотим вогнем,
Горілий обрій в попелі заснув.
Твої слова мов в серденько свинцем,
Та болю я ні разу не відчув.

Росте багаття, пожирає схил
І полум’ям заслана рівнина.
Спротив чинити вже немає сил,
Вогонь ж крізь очі в серденько пірна

Вже через мить уся палає кров,
У край скажений ритм серцебиття.
В палкім мовчанні в рідині немов,
МилУємОся відчуттям життя.

Глибокий вдих таких коханих слів,
Тремтячий дотик пальцями трави,
Усмішка, наче виткана із снів,
Щирої дяки й слави молитви.

Як посвітлішав блиск твоїх очей!
Як ясно ніжність у руках цвіте…
Вже ледь жевріє сонце з-за плечей,
Та полум’я у венах лиш росте.

Попелом сутінків огортує нас світ,
Коханням теплим вкутані чуття.
Кровопожежа, мов від смерті щит,
Та лиш вона нам відкрива життя.

Стара низенька жінка
з торбиною й кривим ціпком
кульгаво йде додому.
В торбині молоко.

Вона тремтить від втоми.
Жорстокий, зщерблений асфальт.
Вже скоро буде дома,
самотня. Трохи жаль.

Осіннє Сонце гріє мало.
У передчуттях блукає світ.
Вона вже йде на захід.
Вони ще йдуть на схід.

Там само їй назустріч
крокують дівчина і хлопець.
Це їхня перша зустріч,
Господь — їх полководець.

Вони тремтять від кайфу,
стискають теплу свіжу шкіру.
Аорта десь під шарфом
пульсує. Виє вітер.

Осіннє Сонце гріє мало.
У передчуттях блукає світ.
Вона вже йде на захід.
Вони ще йдуть на схід.

1:48 16.10.2009

«При заході»
Ласкаве сонце гріло тобі плечі,
Хтось поруч метушився заповзято,
Народжувались звуки так до речі
А я був радий це спостерігати.

Ти лиш сиділа й слухала цей світ:
Поезію трави та ніжну пісню тиші.
Стікав по щічці крапелькою піт
Та ласки вітру були все частіші.

Він пестив личко, обіймав за стан
І ненав’язливо так грався із волоссям,
Думки журливі ніс десь у туман…
Усе, що мріялось, давно уже збулося.

Сніги розчарувань та сліз розтали
Від тих чарівних усмішок твоїх.
Без них так щастя гарно розквітало
Та розстелявсь навколо щирий сміх.

А твої груди так красиво піднімались,
Що швидшав усе ритм серцебиття.
У західних промінчиках купались
Нагадували пристрасть та життя.

Взяли в полон вони мій погляд пильний
Й не дозволяли відвернутись ні на мить.
Замилування те було настільки сильним,
Що й досі в грудях серденько щемить

Читать дальше →