!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!..
РРАЗ!!!!!..
Різкий вдих…………
Ковток повітря………………. Так!!!!!..
СПОХВАТИЛАСЯ/РОЗКРИЛА/ОЧІ……….ПРИЙШЛА/ДО/ТЯМИ……
ЗАБИЛОСЬ/СЕРЦЕ/ПО/ВЕНАХ/ПО/НАЙМЕНШИХ/КАПІЛЯРАХ/ЗНОВ/ПОБІГЛА/ГАРЯЧА/КРОВ/ДОСЯГАЮЧИ/КОЖНОЇ/КЛІТИНИ/ТІЛА………….
Наче після клінічної смерті….

Де я?!!!.. Хто я?!.. Що зі мною трапилось?!..

Байдуже, головне, що я повернулась до життя…
По тілу розлилося тепло….
Жадібно хапаю повітря, наче боюся знов перестати дихати… А дихати так легко, так добре…
Знову відчула своє тіло… Невпевнений порух пальцями… Рукою…

Пити…. Нестримно хочу пити…

Від світла, що так яскраво світило, примружила очі… А вже ж встигла звикнути до темрями…
Господи….

Все позаду….Закрила очі і з полегшенням зітхнула…. Я жива.
Завжди вважала, що таке може трапитись будь з ким, та тільки не зі мною. Ні-ні!.. Ні в якому випадку. В принципі.
Така наша людська логіка.
Тепер не зарікатимусь. Ніколи…
Чорт, я знову роблю те саме. Зарікаюсь не зарікатись… Якась плутанина в голові.
Ще не відійшла просто… Нічого, скоро мине.

Думки починають приводитися до ладу. Я посміхнулася і… зрозуміла, що хочу жити. Так, як ще ніколи раніше. Всім бідам на зло, всім смертям на зло.
Я хочу жити…
Бачити знову, як сходить сонце і радіти кожній секунді… Кожній дрібниці.
Жити.

Так дивно…Це ніби прокинутися після страшного сну…. Уявляєте, так?.. Ото воно….
А тоді ще чомусь почати дивитись на все по-новому. Ніби вперше.

То був наче постріл в скроню. Постріл, який повернув до життя. І перевернув усе.
Парадокс.
Життя змінилось. Пішов необоротний процес…………………………………………………………………………………………….
Новий відлік часу. Нова епоха.
Інший вимір……. А то була чорна діра.
І я тепер інша. Я все сприймаю по-іншому.
Вже чомусь не турбують банальні буденні питання. Навіщо? Чому? Як?.. А хто ми є – питання лише часу.
Все навколо відбувається наче вперше і востаннє водночас. Я ніколи не зможу цього пояснити.
Але мені так добре……
Тепер для мене є дві найважливіші речі в цьому світі…
Любов і ЙОГО посмішка.

А ВИ закохувались з першого погляду?.. ©

Просто згадка про неї змушує світ, перебудовуватись… усмішка створює відчуття, що кохана поруч. І тоді все тіло наповнюється незбагненною кількістю кохання і щастя…

Закрутило,
зашуміло,
в вир подій
Враз закотило…
просто мрій,
Щоби любило
твоє сонце так уміло
І просило
твоїх вій
Вкотре смуток нищить. Мило…

…так сміється
цілий світ.
Слів політ
відіб’ється
в твоїм серці.
Хай не пнеться
темний слід
жаху спогадів —
Програє! Кожен біт
хай посміхнеться…

…твоїх слів…
Я так хотів,
щоби сміх,
Все лунав,
наче сніг,
щоб кружив
серед днів,
Серед снів…
і доріг,
щоби стих
Кожен гнів,
Кожну мить тихо брів
геть від тих…

…ніжних губ,
теплих рук.
Серця стук
Досі манить,
досі люб –
спогад ранить,
Чуттів шлюб
лихоманить.
Бездоганний сміху звук.
Ще дощу б
змити з рани
теплу кров

Я любов
подарую,
не шкодую…
А ще небо.
Сліз не треба.
Намалюю
щастя знов,
дощ, що йшов
Лиш для усмішки і тебе.
Страсті шов
я зруйную
лиш на небі.

Ти прости,
що не поруч,
знаєш ти,
всесвіт хворий
І цвісти
у цю пору
усе важче
Нашим зустрічам й найтяжче
час до щастя
Пронести –
важку гору
й не звести
ту прозору
Крапельку сльози.

Ми уникнемо грози.
Лиш зізнання прокажу,
що кохаю,
Відчуваю
дотик раю,
від дихання,
Як сиджу
я із тобою,
сподівання
все плекаю,
Не тужу
та все благаю:
будь собою.
Не пізнаю
я спокою
без кохання.
Я з тобою!

Блискавка жаданої зустрічі
Вітається ранок холодний зі мною
Своїм світло-сірим зажуреним небом
І вітер турботливий свіжою грою
Усе без упину торкається тебе.

Ліричне мовчання німого бетону
Все пестить надії й зволожує очі
І ось я, нарешті, посеред перону
Стрічаю твій погляд солодкий дівочий.

Усмішка полонить усе моє тіло
І швидше все кров пробігає крізь серце.
Й хоч залишки глузду, як порох, згоріли,
Я скромно в собі залишаю усе це.

Невпинно диханням руйнуючи холод
Й повітря куйовдячи впевненим рухом,
Витягую з простору чар твоїх солод
Й пронизуюсь наскрізь їх лагідним духом.

Тендітну троянду небесних стосунків,
Прикрашену сонячним щирим відтінком
Приношу, як фон до твого поцілунку
Й збагачую світлом звичайну картинку.

Минатимуть дні та секунди нестримно,
Пролинуть усмІшки та миті сумні,
Усе-одно сонце буде чи зимно,
Найбільшим коханням ти будеш мені!

… під мікроскопом
Всього дві секунди до щастя рясного
Лишень якась мить до формальних дверей,
Всього два удари до серденька твого
Та неосягненно глибоких очей

І скільки думок, сподівань вже позаду,
Розтрощених мрій, та воскреслих із праху,
Даремних благань повернути відраду,
Крутих поворотів розбитого шляху.

Зосталась лиш усмішка ніжна та щира,
Пришвидшене дихання з серцем у такт,
Маленька непевності часточка сіра,
Котра для натхнення творила антракт.

Щось досі незнане несло, як хотіло,
Трощило всі вкрадені передчуття.
І слабило зір та увагу уміло
Сліпуче проміння нового життя.

Торкалося серця, голубило стиха
І грало чарівну мелодію тиші.
Зривалося сміхом нещастю на лихо,
Чекало, коли вже я мрії облишу.

І ось розлетілися рвучко ці миті,
Звільнили реальності ніжну зорю,
Лишили секунди весною сповиті
І теплу та лагідну щічку твою.

Вечір… Чомусь трохи астенічний. Завмерлі акації тихенько шелестіли журливі сонети, обіймаючи темряву. Лінивий вітер неохоче няньчив пилинки, доносив чиїсь вигуки та невиправдані страждання, перемішуючи їх з тишею. Втомлені ноги несли мене у бік твого дому, на диво легко і швидко. Та, незважаючи на їх незвичну поведінку, збирати сили на звертання на них уваги можливості просто не мав. Думки роєм вилися біля тебе, дифузуючи з сприйманням навколишності, перетворюючи плин часу в шматочок нестерпного страждання. Зненацька якийсь собака раптовим гавкотом витягував мене, так завзято тонучого, на мить з океану тих думок, проте через старість довго не витримував і впускав назад.
Ось і місце зустрічі. Просякнуте спогадами, хвилюваннями та приємним щемом серця. Твій образ ще здалеку відпилює шматочок душі та з неймовірною зацікавленістю то підносить до палаючої запальнички, то забирає назад. Тендітний та до фізичного болю милий голос розбавляє тишу веселковою фарбою, замальовує в блакитний пригніченість, покриває помаранчевим неумісну на даний момент тривогу. Звичні слова ллються, мов материнська пісня, затоплюючи шум автомобілів, та перегукування перехожих. Я вкотре, наче стрілою, вражений твоєю витонченістю. Вона мимохіть приковує до себе, увесь світ стягується в твою постать, як у чорну діру, та зникає, залишаючи лише так кохані усмішки, до божевілля рідні жести, та, не побоюсь цього слова, чудодійні очі. Бо, випадково звівши погляд до них, уже перестаєш жити чи мріяти, а перебудовуєшся в спрагле поглинання відбитого від них проміння хай стареньких, але ще, даруючих світло, ліхтарів. Вдягаю маскарадний костюм непомічання, щоб хоч, граючи якусь роль, було легше зносити увесь феєричний шторм чуттів десь неподалік легень. Запиваю години коктейлем з усмішок та щастя, та потроху доїдаю так жадану зустріч…
Як завжди дуже важко переносити насичене емоційно прощання. Та ось уже вільний від полону замилування, крокую в сторону розлуки, розтинаючи тінями конуси поодинокого світла. Але свідомість, викараскавшись з тебе, розлетілася навсібіч, роздираючи за собою відчуття цілісності. Перемішується гармонія з тривогою та засипається по вінця нестерпною порожнечею. Відчуваю болісне бажання впасти на коліна та роздерти груди разом з тими зорями та журливими тополями. Може хоч остаточно роз’єднавшись, ніч найде в собі сили відновити свою первозданну сутність… Та ковтаю це бажання перед видом рідного вікна і поринаю у звичний затишок, невпинно втікаючи від тих трохи астенічних чуттів.  

Ми могли б розпалити ватру
І, зігрівши плаксиву осінь,
До світання протанцювати.
Але ми — незнайомці досі.

Я могла б у юрбі перехожих
Вкрасти в когось для тебе щирість,
Ну, а ти б постояв на сторожі.
Я шкодую, що ми не зустрілись.

Ти б робив із віршів троянди,
І лишав на моєму порозі
Білосніжно-смугасті гірлянди.
Але ж ми – незнайомці досі.

Запашним виноградним гроном
Зріє зустріч в долонях літа.
Щоб здолавши усі перепони,
Ми з тобою змогли зустрітись.