(За повістю М. Гоголя «Тарас Бульба»)

Безглуздо, швидко все скінчилось,
А вчора ще щасливий був…
Кохать і жити не судилось,
Я батька, Русь і честь забув.

Хай тричі проклятий я буду,
Громи поб’ють мене нехай,
Та очі ті я не забуду,
Що обіцяли вічний Рай…

Я швидше згину наодинці,
Дозволю чорту душу вкрасти,
Ніж хоч одній її сльозинці
З очей блакитних дам упасти…

Що щастям є для мого батька?
Це вільна Русь і мертвий лях.
А я волію бути з нею,
Хоч проковтне мене земля!

Що я верзу? Прости, Всевишній!
Та я ж хатину хочу мати
Коло Дніпра, круг неї – вишні,
І сина правді научати…

Та як йому тоді сказати,
Що батько – зрадник? Боже мій!
Ганебної я гідний страти,
А не про щастя світлих мрій.

Додому рветься в світі кожен,
Душа летить під свій покрів.
Без рідних довго ми не можем,
І тужно нам без матерів…

Матусе! Матінко! Рідненька!!!
Пробач мене, дурну дитину!
Не закривай своє серденько
І… помолись іще за сина…

І за кохану помолися,
Як ти молилася за мене,
Та в небо марно не дивися,
Мене не буде там. О, нене!

Мій вирок – пекло. Так судилось.
Я зрадник, проклятий – і край!
Хоч очі, що з теплом дивились,
Так обіцяли вічний Рай…

Я винен…

Позичу трохи часу у життя
І відкладу усі проблеми не на завтра,
А ще на день, і так до забуття,
Аж поки головною стане правда.

Позичу трохи щастя лиш собі.
Забуду трохи спогадів вчорашніх.
Не жити ж вічно втомленій журбі
В моїх думках, як жительці домашній?!

І байдуже, що думатимуть люди!
Я маю право на СВОЄ життя!
Я зможу! Я повірю! Я забуду!
Це ще не прірва – просто каяття…

Янголятко плаче над подушкою
Тої, що зневірилась в собі.
Вже не раз, шепочучи на вушко їй
Казку про життя, тонуло в сні.

У глибокому, дрімучому, кошмарному,
Із вовками й тисячами бід.
Серце в неї розпачем поранене…
Янголятко хукає у лід.

Вже знесилилось, маля, старатися
Повертати сенс в її життя.
Як переконати щоб зосталася?
Головне в житті – це каяття.