У мерехтінні ламп денного світла
В перетині низеньких коридорів
Плекають тугу пластикові квіти
І протяг, що запутався у шторах.

Тут метушаться люди, мов мурахи,
Снують. Які невимушено-штучні
В жінок тендітних нігті і засмага…
А серце гупає до болю гучно,

Коли людський потік – як кров із вени;
Тоді б ковток самотності і тиші.
Душа, як равлик, висуне антени,
Щоб слухати радіохвилі Інших

У мерехтінні ламп денного світла
В перетині низеньких коридорів,
Де вічно

Читать дальше →

Ти любиш задимлені ночі,
Їх п’яну, холодну блакить.
А я – твої стомлені очі
І літо, що досі шумить.
Печаль, що накрила кохання,
Ту весну, що вже не прийде…
Ти йдеш, безсумнівно, востаннє…
Повільно, як гаснучий день…
Уже не цвітуть наші квіти
І пізно нам їх поливать.
Ти просто не зміг полюбити,
А я не могла не кохать.
Чи варто було сподіватись
На щось трохи більше, ніж мить?
Ти просто не вмів повертатись,
А я не могла зупинить.
Спонтанно тікає в минуле
Той день, де в ролях ми з тобою,
Лиш осінь крилом пригорнула
І впала під ноги сльозою…

2006

Гострий біль
Я виткався із мрії наперекір природі,
Сховав тендітний погляд в реальності палкій,
Я небо присвятив твоїй чудовій вроді,
А ти вбивала смуток лиш рухом своїх вій.

Ти заплітала в погляд вогню мінливі квіти
І серце все палало в агонії б’ючись,
Проте лишень жило все більше й тілу жити
Давало сил і волі, падінь не боячись.

І ось я урочисто, руйнуючи непевність,
Підношу слів букет доглянутих, п’янких,
Щоб з цих чуттєвих звуків, ніжних та душевних
Все більше поставало миттєвостей палких.

Та лиш узявши посуд, ти не надпивши й краплі,
За мить необережно впустила його з рук,
Й неначе вправним рухом заточеної шаблі,
Вписала в смертність душу й спокійний серця стук.

І тиша…
і самотність. Байдужості лиш скелі,
Та вид перед очима порізаних долонь.
І тільки бите скло зі мною у постелі
Та пам'ять про утрату й очей твоїх вогонь.

І от проводжу тут я розмиті в вічність миті
Та у німім старанні я повз важкі роки
Збираю все до купи розбиту склянку квітів
Щоб знову попрохати кохання і руки.

веснянка
Зірветься весна,
злине умішка з хмарки,
Задощить… Й всі комашки
Поховаються в шпарки

Закохають в життя
Ніжні квіти жовтенькі.
Збреру запаху трохи
З собою у жменьку.

Трішки пахощів цвіту
В рюкзак заховаю.
Буду світом носити
Хоч кавалочок раю

Квіти роблять живими люди,
якщо знають, звісно, як робить.
І вмертвляють когось словами,
точно знають – так можна вбить.
Сонце роблять яскравим люди,
якщо посміхаються тобІ вслід,
Неважливо, що дощ навкруги,
якщо хочеш, з води стане лід.
Зрозумілими слова роблять люди,
і осудять вони ними не раз.
Та готовим треба бути і всюди,
знать коли треба сказати: фас!
Ось воно, не боги ми, а люди,
але як підкоряємо мить.
Треба знати лиш як і для чого,
Розбудіть свою совість, що спить.

Найкраще місце на землі – в обіймах коханої людини
Багато років я за радістю ганявся,
Знищити сум хотів я раз і назавжди,
Борючись з страхом й болем намагався
В пустелі відчаю знайти ковток води.

Хіба ж я знав, що все настільки просто?
Хіба чекав таких чудесних змін?
Як виявилось тим чарівним мостом
В твоїх обіймах ніжних був спочин.

Йдучи по Севастопольській з тобою,
Ласкавим поглядом торкаючись очей,
Я позбавляюсь горя й неспокою,
Втікаю з безпорадності ночей.

У серці розцвітають сотні квітів:
Тюльпан кохання, мальва сподівань…
Й найважливіша із них – бажання жити,
Омита безліччю усмішок та зізнань.

Бажання відчувать, сховавши погляд
І свято близькості все славити твоєї,
Невпинно пізнавати, справжню волю
Та пристрасно творить заради неї.

Усе під силу, легко і приємно
Долати труднощі, коли луна твій сміх,
Тому я радісно, турботливо та чемно
Кладу життя своє до наймиліших ніг.

 

Сфокусуймось на усмішці

Так щиро й полум’яно

Та до плачу красиво

Дивилось мені в очі

Твоє «блакитне диво».

 

І гралося з душею,

Немов з малим дитятком,

Хоч і саме було ще

Усміхненим малятком.

 

Й моє тривожне серце

То пестило,  то гріло

Та дарувало радість

Так легко та уміло.

 

А ніжним своїм видом

Манило, як весною,

Та змушувало думку

Весь час бути з тобою.

 

Ласкаво так та щиро

До себе пригортати

«Люблю тебе я, квітко»

Щомиті промовляти.

 

Отак стояв та мріяв,

Та поглядав сміливо

На квіточку-малятко,

На те «блакитне диво».

 

Дивовижна здатність красиво впіймати

Хтось зве його невблаганним

Хтось вмальовує  в неодмінність

Та попри все

Він не втрачає своєї динамічності

А я вірю

У можливість деформування його нашими емоціями

Завдяки їм

він то тягнеться, як жувальна гумка

то проскакує, мов злякана блоха

Та раптом

Хтось вміло ловить його

Об’єктивом свого «хвотостворювача»

поєднуючи з природною красою

Та лагідною самобутністю світла

І вже навіки

Одинадцята тринадцять

Закарбується в пам’яті цифрових носіїв

 

Це неважко

Вихопити з часу

чарівні миті щастя

А ще легше

Подарувати їх осені

Щоб всміхнулась

 

 

Читать дальше →

Краплинки сп’янілого милування

   Квіти. Неодноразово ще вони приковували до фотонів своєї краси метушливі погляди перехожих. Як часто змушували тремтіти жіночі серця, спалахували усмішкою на їх вустах, знімали втому буденної одноманітності. Якби красу хтось перейменував, то неодмінно назвав би квіткою.

   Але… Поруч із золотаво-ніжним блиском твого волосся квіти тьмяніють, розмиваються, розчиняються у часопросторі, як світло настільної лампи напроти сонячного. Увага мимоволі відвертається та завмирає в напруженому милуванні. Погляд неквапливо зісковзує з волосся, прокочується по неймовірно-тендітній шкірі та сльозою тоне на вустах. На їх Божественно-дивовижних контурах, на зморщечках, що, мов сонячні промінчики, розходяться навсібіч, даруючи щастя та душевного тепла, мабуть, втричі більше сонця. І сам теж зникаєш… Перетворюєшся у вдячність милосердному Господу за безцінне право ними милуватися.

 

Це ще тільки квіточки...
Мала, тендітна квітка абрикоса
Пошле усмішку до серденька твого.
За шанс побачити тебе хоч скоса
Ще буде довго дякувати Богу.

Тривалий час ще кидатиме вслід
Ласкавий погляд маточок-зіниць,
Залишить у душі помітний слід
Та кілька так потрібних нам дрібниць.

Вона ще довго пам’ятатиме це літо
Та твого носика м’який тендітний дотик.
Хоч нею кілька днів було прожито.
Він був для квітки, мов земний фокстротик.

А світла мрія, що під небом пронеслась
Раптово спуститься та втілиться в життя.
Зненацька визирне усмішка звідкілясь,
Прокляття й сумніви пірнуть у забуття.

Веселка в серці радісно заграє
Та ясне сонечко не заховає погляд.
Цей цвіт так ніжно тебе, янголе, кохає,
Що мимоволі змінює світогляд.