Її величність Алегорія...
І знов дощить, і вітер свище,
І ластівка гніздо лишила…
Зима підкралась до нас ближче
Та десь в гаю туман згубила.

А ніжна осінь підібрала,
Та виплекала, наче сина.
Постійно сил йому давала,
А він — на волю, мов дитина…

І простелився в чистім полі,
Накрив собою все село.
Він вже не хворий, він на волі!
Так радісно йому було…

І зайченята дивувались
Оцьому білому диму…
Усім, хто його рятували,
Хотілось дякувать йому.

Хотілось сонце підійняти,
Хоч знав, що це б його убило,
І щастя світу дарувати,
Бо ж так воно його манило…

Та враз згадав кохану осінь,
Яка його літать навчила.
Він пам’ятає її й досі,
Її любов йому так мила…

І він до неї повернувся,
І вічність вже не відпускав.
Про білий світ давно забувся
Ох, довго ж він ЇЇ шукав!

Я слова вдячності присвячую тобі
Всі наймиліші, найніжніших мов…
З тобою я прощай сказав журбі,
Й поклав до твоїх ніг свою любов.

Хай зігріває серденько вона,
Хай не дає забути ні на мить,
Про те, як цілувала нас весна
І як разом училися любить.

Жадаю я лиш зустрічі щомиті
Так хочу ніжно тебе обійняти,
Думки усі ці заважають жити,
Зловити б тебе і не відпускати.

Не відпускать ніколи і нізащо
І так всю вічність… — наче у раю.
Я не знайшов нікого тебе краще…
Ах, як же я кохаю усмішку твою!

Її готовий бачити я в снах,
Готовий зустрічати по дорозі,
Де б не зустрілася мені вона
Пройти повз неї я не в змозі
До неї йти готовий в спеку,
Аби лише її зустріти,
Іти хоч близько, хоч далеко,
Без неї важко день прожити,
Моя повненька і така товста,
Ти сама мила, сама ти красива,
Я знов не втримавсь, біля тебе став,
Моя кохана – бочка з пивом