На місто тихо опустилась ніч.
Тисячі вікон, наче море свіч.
Кожен внизу кудись собі спішить,
А на даху дівчина сидить.
В її очах лиш сльози та печаль,
В її очах лиш біль й смертельний жаль.
Вона не знає як їй далі жить,
А унизу розбитий труп лежить.

Один лиш крок змінив її життя,
Один лиш крок розбив її буття.
Тут не поможуть ніякі вже слова,
І жодна фраза не верне його назад.
В її очах лиш сльози та печаль,
В її очах лиш біль й смертельний жаль.
Вона не знає як їй далі жить —
Коханий мертвий унизу лежить.

А сніг вкривав асфальт й на ньому кров,
Вона все плакала, а сніг все йшов та йшов.
Вона спізнилась вперше у житті —
І ось тепер стоїть насамоті.

Сьогодні він признався в почуттях.
В його очах були тривога й страх.
Він їй сказав що чекав її весь час,
І він просив однісінький лиш шанс
Щоб показати всю силу почуттів.
Вона вагалась, а він не зрозумів.
Він її сказав що не зможе далі жить.
І ось тепер на асфальті труп лежить.

А сніг вкривав асфальт й на ньому кров,
Вона все плакала, а сніг все йшов та йшов.
Вона спізнилась вперше у житті —
І ось тепер стоїть насамоті.

Одне вагання змінило її світ,
Одне нещастя гірше сотні років бід.
відповідальність за цю смерть вона несе,
Але ніяк його вже не спасе.
Вона не знає як їй далі жить,
А унизу розбитий труп лежить.
Він вже не витре більше її сліз…
І ось вона летить до нього вниз.

А сніг вкривав асфальт й на ньому кров,
Вона лежали, а сніг все йшов та йшов…

1. Мія.

Крізь вікон скло крадеться біле світло,
Ранкові звуки та весняний спів пташок,
Дороги й транспорт… Перед очима все пробігло,
Залишивши у прірву тиші тихий крок…

Скло чорне, й купа пилу вкрила серце.
Холодна кухня, телевізор мовчазний.
І стогін цей давно вже їй не сниться,
Цей ранок вкотре їй приносить біль.

Парує чайник в неї довго за спиною,
Та свист його, як завжди, заблукав.
Прокинутись у тиші й залишатися собою…
Остання ложка кави — про це ж ніхто не знав…


Читать дальше →

Границі реальності
Без міри лагідно цілую твою ніжку,
Промінчиком небесним ніжно гладжу груди.
Так з тенет смутку визволю усмішку
І легким гумором тримати її буду.

Вуст дотик кожен згладжую любов’ю
Й не поспішаючи продовжую все вище.
Місця цілунків сповнюються кров’ю
Й удари серця щосекунди швидше.

Ловлю мелодію я видихів нестримну
І сам вдихаю з відповідним ритмом.
Безмірно дякую за казку цю інтимну,
Ти мою душу напуваєш світлом.

Підводжусь ближче та цілую в носик,
Голублячи без впину груди й шию.
Дифузувати в пристрасть часу вдосталь
І я від твоїх дотиків вже млію.

Шепчу, що ти солодка неймовірно
Й здаюсь в полони твоїх губ найм’якших.
Я щастя більшого не відав і це вірно.
Поруч з тобою світ якийсь інакший.

Темп пульсу вже зашкалює до краю
У безвість лине світу відчуття
Ми душами на мить сягаєм раю.
Забувши навіть про серцебиття…

Спадає ритм та виснаженість чую
І тебе грію у своїм коханні.
Ніжніше ніжності ще кілька раз цілую…
Й обличчя грудям залишаю на ніч…

A few merciless words
Ледь хмарні ночі сиплють мріям
Холодне місячне проміння,
Ріденький сум потроху тліє
Та згадки радують цвітінням.

Коштовна осінь подарує
Нам кілька усмішок-скарбів
Та десь у серці я відчую,
Як жар надії зажеврів.

Хоча б на усмішку привітну,
Обійми лагідні, як вітер,
На поцілунок твій тендітний,
Що вічність в згадках буде жити.

Та ж ні! Не так все як гадалось.
Всі сходять плани нанівець,
Тепла у серці не зосталось,
Один лиш сірий попілець.

Безжальне натискання клавіш…
Й погасли іскорки надій.
Ти кожну мою слабкість знаєш,
Винищувачко моїх мрій.

Приймаю рану й знов на ноги,
Всі кривди в котрий раз прощу,
Я не пущу в свій світ тривоги…
Від тебе ж правди лиш прошу.

Вона любила чорний чай,
що пахне медом і лимоном.
І чашку наповняла в край
й не добавляла цукор згодом.
Вона любила чорний чай,
А він казав: «це — не корисно».
Вона ще мріяла про рай,
а він казав: «це не можливо, звісно.»
Вони сиділи за столом,
Вона пила свій чорний чай.
А він пив каву й запивав вином,
так ніби то був справді край.
Вони сиділи мовчки в темноті,
Щось кожен думав тихо сміючись.
думки все лізли в голову не ті,
а пара від води хотіла ввись.
Так просиділи може цілу ніч,
ніхто і не порушив тишину.
Лиш тільки блідне мерехтіння свіч,
освітлювало лиш її одну.
Вже кава вистигла давно,
Не чути запаху від чаю.
А що, як справді це воно?
Й сильніше це його «скучаю».
Вона любила чорний чай,
що пахне медом і лимоном.
А він любив її, й нехай
Вона це зрозуміє тільки згодом…

Вечір… Чомусь трохи астенічний. Завмерлі акації тихенько шелестіли журливі сонети, обіймаючи темряву. Лінивий вітер неохоче няньчив пилинки, доносив чиїсь вигуки та невиправдані страждання, перемішуючи їх з тишею. Втомлені ноги несли мене у бік твого дому, на диво легко і швидко. Та, незважаючи на їх незвичну поведінку, збирати сили на звертання на них уваги можливості просто не мав. Думки роєм вилися біля тебе, дифузуючи з сприйманням навколишності, перетворюючи плин часу в шматочок нестерпного страждання. Зненацька якийсь собака раптовим гавкотом витягував мене, так завзято тонучого, на мить з океану тих думок, проте через старість довго не витримував і впускав назад.
Ось і місце зустрічі. Просякнуте спогадами, хвилюваннями та приємним щемом серця. Твій образ ще здалеку відпилює шматочок душі та з неймовірною зацікавленістю то підносить до палаючої запальнички, то забирає назад. Тендітний та до фізичного болю милий голос розбавляє тишу веселковою фарбою, замальовує в блакитний пригніченість, покриває помаранчевим неумісну на даний момент тривогу. Звичні слова ллються, мов материнська пісня, затоплюючи шум автомобілів, та перегукування перехожих. Я вкотре, наче стрілою, вражений твоєю витонченістю. Вона мимохіть приковує до себе, увесь світ стягується в твою постать, як у чорну діру, та зникає, залишаючи лише так кохані усмішки, до божевілля рідні жести, та, не побоюсь цього слова, чудодійні очі. Бо, випадково звівши погляд до них, уже перестаєш жити чи мріяти, а перебудовуєшся в спрагле поглинання відбитого від них проміння хай стареньких, але ще, даруючих світло, ліхтарів. Вдягаю маскарадний костюм непомічання, щоб хоч, граючи якусь роль, було легше зносити увесь феєричний шторм чуттів десь неподалік легень. Запиваю години коктейлем з усмішок та щастя, та потроху доїдаю так жадану зустріч…
Як завжди дуже важко переносити насичене емоційно прощання. Та ось уже вільний від полону замилування, крокую в сторону розлуки, розтинаючи тінями конуси поодинокого світла. Але свідомість, викараскавшись з тебе, розлетілася навсібіч, роздираючи за собою відчуття цілісності. Перемішується гармонія з тривогою та засипається по вінця нестерпною порожнечею. Відчуваю болісне бажання впасти на коліна та роздерти груди разом з тими зорями та журливими тополями. Може хоч остаточно роз’єднавшись, ніч найде в собі сили відновити свою первозданну сутність… Та ковтаю це бажання перед видом рідного вікна і поринаю у звичний затишок, невпинно втікаючи від тих трохи астенічних чуттів.  

Світло та пекучі погляди
Білий світ цей поникнів білЯ Твоїх ніг
Й до від'ємності тихим став спокій.
Відірвати свій погляд від Тебе я міг,
Та втопився б у болі глибокій.

Серце молотом важким гамселило в груди,
Як Ти вкотре повіки здіймала.
Воно вічність Тебе ще кохати так буде
Й тої вічності буде ще мало.

Не забуду ніколи я личко оте,
Що купалося в ніжнім промінні.
Хоч ще літо триває і щастя цвіте,
Мрії вже романтичні, осінні.

Раптом усмішка простір розітне проста
Й спалить мене наскрізь зсередини,
Буде тліти лише оболонка пуста,
Ця нікчемна частинка людини.

Десь втече засоромлячись неба краса
Перед ніжністю Твоїх очей,
А тендітна та мила ранкова роса
Згине, ледве торкнувшись плечей.

У промінні Твоєму згорає страждання,
У обіймах вмирають тривога і страх...
Завжди будеш Ти, Сонечко моїм коханням
Й вічно житимеш в думці і снах.

    Наврят-чи перебування у цьму світі без неї можна назвати життям, — це існування: дике… беззмістовне… ніяке… Без неї ти просто частинка матерії, яка мовби атом снує без будь-якої мети, чи напряму. Їїволосся розвиваючись теплим вечірнім вітерцем чомусь нагадує ранкову росу, що так само невимушено вабить до себе, змушує забути всі потреби… матеріальні… духовні. І здається нереально позбутися цього стану, та раптом здіймаються крила її повік, наче змітаючи темряву і відкриваються світові ці небесні оченята, наповнені східним сонцем, вони валять з ніг одним поглядом, залишають у серці смертельні рани, які не вилікуєш жодними ліками у світі… І тоді починаєш вірити, що пройти всі муки пекла мало, щоб заслужити право ними милуватися!.. Нема більше світу для тебе, ти потонув там… Навіки збився з колії… Міняються думки, переходять, наче на інший рівень… вищий… небесний...
     Її усмішка коле душу, наче розжареним мечем, дихання зупиняється, хоча серце б'ється все швидше та швидше. В горлі, ніби щось застрягає, відбираючи будь-які початки мови, залишаючи лиш думки, що линуть нестримним потоком, одна за одною, перекидаючись, вискакуючи, виштовхуючи сусідів...
    І враз, ти відчуваєш дотик її долоні, він пече, палить вогнем, лагідно окутуючи пальці… Це схоже на рай! Здається ніщо у всесвіті не приносить такого щастя! І так не хочеться кидати це все заради сухого, буденного існування… з плоскими думками нікчемними потребами...

«При заході»
Ласкаве сонце гріло тобі плечі,
Хтось поруч метушився заповзято,
Народжувались звуки так до речі
А я був радий це спостерігати.

Ти лиш сиділа й слухала цей світ:
Поезію трави та ніжну пісню тиші.
Стікав по щічці крапелькою піт
Та ласки вітру були все частіші.

Він пестив личко, обіймав за стан
І ненав’язливо так грався із волоссям,
Думки журливі ніс десь у туман…
Усе, що мріялось, давно уже збулося.

Сніги розчарувань та сліз розтали
Від тих чарівних усмішок твоїх.
Без них так щастя гарно розквітало
Та розстелявсь навколо щирий сміх.

А твої груди так красиво піднімались,
Що швидшав усе ритм серцебиття.
У західних промінчиках купались
Нагадували пристрасть та життя.

Взяли в полон вони мій погляд пильний
Й не дозволяли відвернутись ні на мить.
Замилування те було настільки сильним,
Що й досі в грудях серденько щемить

Читать дальше →

Сніг… Падає, падає, падає… Великий, лапатий, схожий на вату. Як у казці. Але моє життя зовсім не було схоже на казку. Скоріше, на тривіальну історію із сумним кінцем.

Чашка гарячого зеленого чаю стояла на підвіконні біля мене. Скільки вже часу пройшло з нашої останньої зустрічі? Місяць? Два? Ні. Сто шістдесят чотири дні. Рівно сто шістдесят чотири. Завтра буде сто шістдесят п’ять. І так далі. А я лише сидітиму на цьому підвіконні і рахуватиму дні. Пусті, сірі… В яких немає тебе…

Останнього разу ми бачилися теплого травневого дня. Ти пройшов повз мене, коли я стояла біля східців, сумно посміхнувся і жартівливо вщипнув за бік.

Невинна дитяча штучка… Але вона болем відізвалася у моєму серці. Бо сьогодні ми прощалися. Якщо не назавжди, то, принаймні, надовго. І десь у глибині душі жило відчуття, що я ніколи-ніколи тебе не побачу.

Ні, не буду про це думати. Ми обов’язково зустрінемось.

Я ковтнула чаю, і вперше мій улюблений напій без цукру здався мені гидким. Страшенно гидким.

Ти теж любиш зелений чай… Я ж і почала пити його саме через тебе… Раніше я обожнювала чорний… Але ти цього не знаєш.

Я пересилила себе, знову ковтнула чаю, і до нього повернувся його минулий смак. Звичний смак зеленого чаю. Мені здалося це ненормальним.

Я підсунула до себе ноутбук. Останнім часом я тільки і жила в комп’ютері та на телефоні, очікуючи від тебе скромних повідомлень і нечастих дзвінків.

Звичайно, ти дуже зайнятий… Навчання, лекції, бібліотека, спортзал, друзі, клуби… Все це займає багато часу. І я маю бути вдячна, що у тебе є півгодини, щоб сказати мені кілька нейтральних фраз.

Ми довго говоримо про все на світі: навчання, школу, свята, релігії, субкультури, книги, музику, політику, розказуємо один одному свіжі новини… Частіше за все ти лише слухаєш мене, коментуючи мої фрази та жартуючи наді мною… Але нічого більше.

Ти навіть запрошував мене в гості! Я вже нафантазувала собі, як ти покажеш мені місто, ми будемо гуляти по пляжу і говорити, говорити…

Дурна ж яка!

Ти просто не знаєш, що відбувається зі мною, після того, як я кажу тобі «На добраніч» і кладу трубку. А подружка знає. Вона бачила всі стадії моєї істерії – від стрибання по кімнаті до мокрої від сліз подушки.

Бачиш, які почуття ти у мене викликаєш! Я можу і стрибати, і носитися по кімнаті, і сміятися, радіючи невідомо чому, сидіти, дивлячись в одну точку і не усвідомлюючи до кінця, як ти далеко…

Я зробила ковток чаю. Охолов. Полила ним кактус. Гірше не буде. Подивилася на дисплей телефону – нічого. Ні вхідних повідомлень, ні пропущених дзвінків.

На що я можу сподіватися?

Відкривши ноутбук, я завмерла: повідомлення в «асьці» від тебе!

Я добре пам’ятаю, як влітку ми переписувалися з тобою до двох ночі, про щось говорили, сперечалися, сміялися, ставлячи «смайли»… А серцю було боляче.

Все це нагадувало реальне спілкування… Та я не могла бачити тебе, зазирати тобі у вічі, торкатися твоїх долонь…

Все це були лише мрії, яким не судилося здійснитися.

І ось знову ми поговорили про все на світі і ні про що одночасно. Про зелений чай, про релігію, погоду… Якщо ти і хотів сказати мені щось важливе, то воно було настільки завуальоване, що я і подумати не могла, що це якісь почуття…

Сніг. Невже він йтиме всю ніч? Такий пухнастий…

Ти казав, що приїдеш зимою, забіжиш на хвилину…  І де ж ти? Обіцянки-цяцянки, а дурневі радість. Ха, я в цьому і не сумнівалася.

«Як я люблю, коли ти не відповідаєш мені…» - подумала я. Написала з великим жалем: «На добраніч. Ти замовк, а мені нічого робити».

О, ти, звичайно, такий вихований… «Тобі також», - читаю.

Я розізлилася. Що значить «також»?!

Пишу, ставлячи купу «смайлів»: «Так нечесно! Ні, щоб сказати: «Не йди» і т.д. Замість цього «Тобі також»… Ех ти… »

Жаль, чаю вже немає. Я із жалем зазирнула в чашку, констатуючи відсутність напою.

О, знову повідомлення від тебе. Як звичайно, дуже ввічливе і занадто нейтральне.

Всього два слова.

«Не йди!»

НЕ ЙДИ!

«Не йди!» - пульсує у скронях.

Мені захотілося вишвирнути ноутбук через вікно. Я майже плачу. Тремчу, усвідомлюючи парадоксальність і нереальність усього цього.

Я сиджу перед комп’ютером за сотні кілометрів від тебе, і ти пишеш мені «Не йди», бо сам не розумієш, чому робиш це.

«Добре, - пишу, - вибач, але треба все-таки йти відпочивати… Завтра важкий день…»

Закрила ноутбук і висмикнула шнур, навіть не чекаючи відповіді.

До біса!

Я поклала ноутбук на стіл і підтягла коліна до грудей. Досі не розумію, хто ми один одному? Друзі? Ні, це щось більше… Набагато більше. Ти і уявити собі не можеш, наскільки.

До мене тихо підійшла Марійка, моя найкраща подруга, але вона давно стала мені сестрою.

- Знову він?

Я підняла на неї голову: у своїй рожевій піжамі вона була схожа на кошеня із мультика.

Марійка кілька секунд послухала моє мовчання.

- Це вже діагноз, Стефаніє.

Вона завжди називала мене повним ім’ям, коли їй щось не подобалося. У цю хвилину я майже зненавиділа своє їм’я.

- Тримай, я принесла тобі м’ятний чай. Він заспокоює.

- Краще б валер’янки… - тихо мовила я.

- Вона тобі не потрібна.

Марійка довго дивилася на мене своїми темними карими очима, чекаючи, доки я ковтну гарячого напою.

- Довго ти тут сидітимеш?

Я гнівно блиснула очима, але втрималася.

- Не знаю. Доки не звихнусь.

Подруга сумно посміхнулася:

- Ти вже звихнулася, Стєшо… - констатувала Марійка.

Вона присіла на край стола і прихилилася на моє плече. Я міцно обійняла подругу, дякуючи богам за те, що вона у мне є.

- Слухай, Стеф, це не діло. Треба спати. Перша година ночі! А ти досі в джинсах! І випусти нарешті телефон, він не подзвонить!

Це була гірка правда. Але ж правда!

Я ледве злізла з підвіконня, збираючись з останніми силами.

Все це сон. Це відбувається не зі мною. Це нереально.

Я переодяглася в піжаму і залізла під ковдру. На порозі моєї кімнати з’явилася Марійка зі своєю ковдрою і безцеремонно заявила:

- Я сьогодні сплю з тобою.

Спостерігаючи посмішку на моєму обличчі, подруга залізла на ліжко. Ми обнялися, як в дитинстві, і провалилися в сон.

to be continued...

Читать дальше →