Із вікна на нас дивиться Місто.
Мій коханий… О Господи-Боже…
На етюди у Ференца Ліста
Ці розхлюпані сутінки схожі.
Твої очі і губи, і руки,
Твій заплутаний подих в волоссі,
В серці Спокоєм струни Розпуки
Перерізала злодійка-осінь.
Усвідомлення тлінності – тлінно.
І зникає похмура реальність,
Зникли скроплені тишею стіни,
Зникла світу затерта банальність.
Тільки Ти. Тільки я. Тільки двоє
Тіней світлом ліхтарним облиті.
І згортаються дивним сувоєм
Нами щойно відпущені миті.
Облітає із дерева листя,
Дощ стихає у космосі ночі,
Я навмисне. Навмисне! НАВМИСНЕ!
Забуваю видіння пророчі.
Я з Тобою… І зараз це – справжність.
Зараз це – необхідно-нагальне!
Тільки Ти. Тільки я. Тільки правда.
Тільки втрачена нами реальність.