Ступаю в ніч, лишаю тільки край на складках
На складках одягу лишаю тільки край
Увесь же світ мій у дірявих латках
В душі не осінь, а російський «май»
Потроху дихає розпатлана красуня
На нас холодним подихом своїм
І вже сьогодні не засну я
Бо пору цю я не назву своїм.
Моє то інше, щось більш жарке й ясне
Щось наполохане й таке мале
Таке, що швидко так не гасне
Таке, що небо веселить сумне.

Від крику сколихнувся Всесвіт.
Дитина вводиться у світ.
Ув очі осліпив все засвіт.
Вперед — вогонь, позаду — лід.

На ліжку лялька, в ліжку — лялька.
Одна із них ворушиться і диха.
Там юність на поріг, в колеса — палка.
Там молодість яскрава і не тиха.

Зеленотрав'ям стелить землю —
дозрілою і соком надувною
травою зрілість. Важко, але тепло.
Мелодією гріє — тужною, сумною.

А далі шлях осіннім листям.
Він шелестить, потріскує сумбурно.
І хочеться все бачить чистим.
Та все навколо досі бурно.

Лиш от життя проходить мимо,
уже немає встигнуть змоги.
Ночами вже не тепло, зимно.
Це край безкрайньої дороги.

0:55 25.01.2010