якийсь газ, вдихнувши який, ми з радістю чекаємо по кілька годин на морозі, ночуємо на вулиці, у найсуворіший за ост. десятиліття березень, біжимо на зустріч після, того, як ще учора сили навіть піднятися з ліжка не було, витрачаємо чи не всі свої статки, і потім місяць залишаємося голодними, без звичних розваг, чи гулянь з друзями чи навіть макаронів, заради однієї маленькою усмішки і слів: «Дякую, прикольно… » І що найцікавіше, що за усі «страждання» цих слів не те, що не замало… вони ще зверху додають щастя, надихають на ще місяць уперед подібного існування…

Це якась надзвичайно-фантастична рідина, що потрапляючи у ТВОЄ тіло, змушує ІНШУ людину святішати, перетворює її на когось куди важливішого за сонце, зорі, палаюче східне небо, чи витончені скелі… за безталанних грецьких чи римських богинь краси та кохання… Коли звичайна людина стає прекраснішою за мавок, чи русалок, що так часто зводили чоловіків з розуму у чиїхсь виплеканих казках… і тим паче за якусь мутну міс всесвіт, чи королеву КПІ..)

це якесь тіло з виглядом світила, значенням хреста, вагою скелі і приставучістю кліща, що впивається нам у шию та тисне на свідомість, на груди своєю незбагенною важливістю, і важкістю розлук. А коли все ж настає якась фатальна мить(половинки щось розрізає), цю комаху наче відривають разом із шматками плоті піднімають до стратосфери і з наднебесною влучністю скидають назад,… і як після цього акуратно її не вилучати з шкіри, голівка обов«язково залишиться і регулярно нагадуватиме нестримним гниттям… Проте як не дивно ми з радістю носимо на собі цей тягар, ба навіть виношуємо! плекаємо… адже нам так приємні фізичні навантаження.)

це якийсь нечуваний досі монстрик, на кшталт „Чужого“, що залазить через рот і розвивається під ребрами, а коли дозріє, наче у Шевченка: „Що день Божий добрі ребра й серце розбиває“, трощить груди на друзки зсередини… але не вилазить назовні… а залишається. латає рани, і повторює цикл, наче дражнячись… а у перервах вмонтованою космічною холодною зброєю намагається винищити іще щось, що живе у його дислокації… котре постійно б»ється з оточуючим жорстоким світом, і на превеликий подив «знову оживає, і сміється знову». іноді надто вже нестерпні його божевільні забави, але ми терпимо, бо нам жаль відпускати такого близького родича, адже він «такий милий»))

це якась чарівна шапка, що напнувшись на голову до самих плечей, відгороджує від світу наш зір, закриваючи від буденних турбот та недоліків обраниці, відгороджує слух від її образ та наклепів, відгороджує голос від насаджування власних інтересів і нещадно туманить розум, думки, заплітає логіку у вузлики, і аналітичні здібності в броунівський рух…
та тим не менше краще найтоншого презерватива пропускає відчуття дотику… при чому ще й фільтрує його від болі…
Одна з найгірших її властивостей, те, що світло майже не проникає крізь неї. І вчинки коханої особи починаєш розглядати через пітьму недовіри, тривоги, критичної жадібності і нервозності.

та тим не менше, це якась лампочка, яскравіша найпотужнішого прожектора, що освітлює нам шлях до гармонії та раю, що відкриває нам безмежну красу цього, на перший погляд сірого, світу, дарує бажання прямувати до себе, валити крізь скло, неначе метелик на світло, оббиваючи об штори крила, і мужність… Це натхнення, тобто прагнення до прекрасного, воля легкість та приємність виражання своєї душі через матерію

це життя. крапка.

Мене не існує. Я — крапка.
Повіриш?
Хтось небо ґвалтує. За фарби.
Лікуєш…
Дощо́ві гранати. Бомбують.
Пустелю.
Хтось стрибне у прірву. Пірнає
У небо.
Узяти б в долоні. Крізь пальці.
Піщано.
Малюнки і кульки. Скінчились.
Провалом.