Якось з милою балакав
Про те, що боліло,
А як спати повернувся,
Заснулось так мило.

Та так мило, що угледів
Я світло від раю.
Як до неба серце рвалось
Досі пам’ятаю…

Ніжне світло, а під ним
Матінку красиву,
Красно вбраную, святкову
Та щиро щасливу.

А ще снились рідне поле,
Жайворон, лелека,
Золотіє щедро жито,
Широко, далеко.

Як із усмішками люди
Любляться з городом.
Наче браття, друг за друга –
Народ із народом.

І чебрець пахучий снився,
Лагідна осика.
Та прокинулося, снилось,
Злагода велика!

Розлилося по Держ. Думі
Кохання до роду,
Затопило неповагу,
Жадібність, озлобу.

Зрозуміла раптом влада:
Без шани й любові
Не запахнуть любо щастям
Будинки їх нові.

Наче маківка розквітла
Вкраїнська культура.
Посміхаються з портретів
Бандера, Петлюра.

Снилось: люди зрозуміли,
ЩО насправді свято.
Без горілки, сварок, бійок
Стали святкувати.

Снилось: воленька панує в нас на Україні
Снилось: трепетно вкраїнські леліють святині.

Снилось, снилось… Та й забулось.
Бо де ж тая воля?
— На папері тільки, — вчулось.
Й защеміло з болю…

Світло та пекучі погляди
Білий світ цей поникнів білЯ Твоїх ніг
Й до від'ємності тихим став спокій.
Відірвати свій погляд від Тебе я міг,
Та втопився б у болі глибокій.

Серце молотом важким гамселило в груди,
Як Ти вкотре повіки здіймала.
Воно вічність Тебе ще кохати так буде
Й тої вічності буде ще мало.

Не забуду ніколи я личко оте,
Що купалося в ніжнім промінні.
Хоч ще літо триває і щастя цвіте,
Мрії вже романтичні, осінні.

Раптом усмішка простір розітне проста
Й спалить мене наскрізь зсередини,
Буде тліти лише оболонка пуста,
Ця нікчемна частинка людини.

Десь втече засоромлячись неба краса
Перед ніжністю Твоїх очей,
А тендітна та мила ранкова роса
Згине, ледве торкнувшись плечей.

У промінні Твоєму згорає страждання,
У обіймах вмирають тривога і страх...
Завжди будеш Ти, Сонечко моїм коханням
Й вічно житимеш в думці і снах.

Намотуються кроки на планету.
І мов клубок, оплетений нитками,
Повита пройденими сотні раз шляхами
З низини міст і до вершин, до злету,
Лежить Земля в долоні Долі-Мами.

А з тих ниток чарівний светр сплетено:
Там ріки з водограями і горами,
Степи і луки, і безкрайнє море,
Життя Людини і життя Планети
Звиваються барвистими узорами.

У тому светрі з магії прадавньої
Затишно й тепло протікають роки,
Струмочки сліз і радості потоки.
І Дивосвіт зорить над тими славними,
Що день у день в шляхи складають кроки!

Йдуть дощі над сивими Карпатами.
Йдуть дощі.
І женуть отарами кудлатими
Сум з душі!
Ген ідуть дощі в туманнім одязі
До вершин.
І струмком біжать до рік мелодії
Полонин.
І так мріється нести краплинки райдуги
За плечем!
Гомоніти про весну з водограями!
Йти дощем!

Вітер грав у волоссі, а з неба споглядав Місяць. Десь там, де закінчуються крони дерев, літала нічна птаха. Вона мовчала, але крила її шуміли, перекрикуючи вітер. Попереду – вузька довга стежка, а позаду – орнамент із чотирьох відбитків босих ніг.
Так, вона любила ходити боса. Переймала силу землі і перетворювала на свою красу. Він сьогодні теж був змушений викинути черевики. М ` яко, як кішка подушкою, так вони йшли по землі. Дівчина зупинилась:
— Ти обіцяєш, що ми знайдемо? Я хочу, щоб це бачили всі зірки. – Вона зібгала в долоні край його блідої сорочки. Він усміхнувся і ствердно кивнув головою.
Пройшли ще трохи. Ось воно. Куди не глянь – безмежний простір поля. У піднебессі легенькі напівпрозорі хмарини не заважали бачити зорі. — Прилинь!
Тиша.
— Прилинь!!!
Тільки вітер грає у волоссі…
— Прилинь!!!
І ось небо тріснуло, і з тріщини полилося молоко. В очах дівчини спалахнули вогники, а бризки молока на щоках нагадували вайлуваті сльози. Білий водоспад зашумів. З тріщини на землю плавно з ` їхало ліжко і його сніжнобілі простирадла в одну мить спалахнули.
— Доспій! – вона крикнула це і вогонь підстрибнув до небес. Зірки вишикувались в складні фігури і почали хоровод. У супроводі цієї круговерті він підняв дівчину на руки і кроком рушив уперед. Ввійшовши у вогонь, він поклав її у центр постелі і роздягнувся. Вогонь лоскотав оголене тіло і молодий чоловік почав сміятись, сміятись голосно, наче грім. Коли він опустив очі вниз, його наречена вже лежала оголена — на животі. Він вийняв з-під язика лезо і почав малювати на її спині. Намалювавши коштовну чашу він викинув лезо геть. Для того щоб підправити штрихи, злизав зайву кров холодним язиком. Шкіра шкварчала і йшла пара. Дівчина, не розплющуючи очей повернулась і лягла на спину.
— Вони дивляться?
Він підняв очі догори.
— Так, дивляться.
— Вони завжди дивляться. – Прикусивши губу і набравши в груди багато повітря вона підняла вказівний палець догори і продовжила. – Але тепер вони дивитимуться лише на нас.
І він почав її цілувати. Спочатку кожен маленький рожевий пальчик на ногах, так що їй навіть стало трошки лоскотно, потім піднімаючись вгору до стегон, через лоно він доповз до грудей, і тоді йому відкрилась велична панорама. Поповз далі. Вуста близько. І на мить зупинившись, потанцював навколо родимки на шиї, біля пульсуючої аорти. Його тяжке дихання лоскотало її шкіру. Все! Він тут. І вже через секунду її, здавалось, ніжні руки вчепились в його спину і дерли на шмаття, добираючись до ребер. Якщо подивитись здалеку, це було схоже на велику ватру, де нікого нема на сторожі. Але в небі був медовий місяць, він той, хто засвідчить о цій порі їх єдність і благословить в далеку дорогу.
…Через певний час ліжко дотлівало і шипіло під краплями молочного дощу. Два соковиті втомлені тіла лежали поряд, зв ` язані докупи волоссям у вузол. Коли почало світати, чомусь було дивовижно тихо. І лише час від часу було чути дитяче буркотіння. Буркотіння крізь сон. Порушити тишу наважився лише один. Це світанковий вітер співав дивацьку колискову.

Нормальне серце б'ється
Із частотою до одного Герца.
То де причина? Ну чому
Влучає в серце теє серце,
Хазяїн чий має красу,
Що викликає більше Герца
Частот всередині його?
Невже та внутрішня зоря
Доступна хіба Богові?
Якщо створив її й моря,
Що тільки з ними порівняти можу
Безтямну ту й безмежну вроду гожу…

© Олександр Приходько (Folkone)
13 вересня 2009