Я ніколи не писала тобі, мій рідний.
Моє серце зàвжди прагнуло кудись на захід.
Та в твоїх очах дніпрових не було й виду,
Що тобі завдала болю та моя спрага.

Сміх луною відбивався від твого неба.
І вертався до ріки, дзвенів в її хвилях.
«В твоїх мандрах, — ти казав. — Уже нема потреби.
Повертайся! І ми будемо разом щасливі!»

Та моє буремне серце розсікало простір:
Все шукало собі дому за межею дому.
І гостинно світ стелив мені свою постіль.
Та давав не відпочинок, а лише втому.

Наші душі розривали береги навпіл.
Я шукала, ти чекав — таким був наш неспокій.
Доки з часом не відкрилася мені правда:
Моє серце — там де ти, мій красень дніпроокий!

Ти простив, як то властиво лише мудрим.
Ти чекав, і я почула враз твоє чекання.
Моє Місто — незбагненне, дороге чудо! —
Нині щиро зізнаюсь тобі в своїм коханні!