Зривай з мене одяг,
Кусай моє тіло,
Ніщо не заважить,
Ніхто не зупинить!

Подих у подих,
Шматок за шматочком,
Втопився в бажанні,
Роби все що схочеш!

Я твоя їжа…
Як хочеш — відріж ще!
Приправ все стражданням,
Нестримним бажанням…

Дрібку кохання,
Удвох до світання,
Мене так багато,
Давай починати!

Моє вірне серце,
У твоїх долонях,
І досі ще б'ється
Від тої любові.

Кров у бокалі,
Плоть у салатах,
Ось так небезпечно
Тебе покохати!..

Тихо, тихо, мовчки, безшелесно,
Крізь пальці з рани тече кров,
Вдихаю жадібно синь небесну,
Вдихаю повітря- і п*ю як любов…
І може завтра день новий
Усміхнеться ще комусь,
І я чистий, сонячний, святий,
На Землю цю Титаном повернусь!
15.09.2011

Блиск заточеного леза
Біль…
краплями дощу по скронях.
Хапаю вітер вимитий тим плачем,
Тремтячих рук за видихом погоня
І крик…
із серця: ЩАСТЯ ДЕ «СОБАЧЕ»?!

Насильно відстань витягнула Душу
І у висках лиш залишила стукіт!
В пориві слабкості й на хвилечку не зрушу,
Розбиті вщент об сподівання, руки.

Калюжі червоніють з кожним вдихом
Зернинами асфальту у коліна
Так боляче врізАЮТЬСЯ!,
та тихо…
Так тихо… Наче в скронях порожнина.

Гарячка
У очах і жар у вухах.
Від тріску крапель об холодні плечі.
Зів'яле тіло, видерте на-сухо,
Назовні рве, як викинуті речі.

Вминаюсь все у землю ненаситно
Макетом із безДушного картону.
Вп'ялась розлука в щоки непохитно
З промоченого втратами бетону.

І ось протерте до дірок мовчання
Усе шукає із очима сушу.
Мої усмІшки мокрі від кохання,
Відколи з мене вивернули Душу

!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!..
РРАЗ!!!!!..
Різкий вдих…………
Ковток повітря………………. Так!!!!!..
СПОХВАТИЛАСЯ/РОЗКРИЛА/ОЧІ……….ПРИЙШЛА/ДО/ТЯМИ……
ЗАБИЛОСЬ/СЕРЦЕ/ПО/ВЕНАХ/ПО/НАЙМЕНШИХ/КАПІЛЯРАХ/ЗНОВ/ПОБІГЛА/ГАРЯЧА/КРОВ/ДОСЯГАЮЧИ/КОЖНОЇ/КЛІТИНИ/ТІЛА………….
Наче після клінічної смерті….

Де я?!!!.. Хто я?!.. Що зі мною трапилось?!..

Байдуже, головне, що я повернулась до життя…
По тілу розлилося тепло….
Жадібно хапаю повітря, наче боюся знов перестати дихати… А дихати так легко, так добре…
Знову відчула своє тіло… Невпевнений порух пальцями… Рукою…

Пити…. Нестримно хочу пити…

Від світла, що так яскраво світило, примружила очі… А вже ж встигла звикнути до темрями…
Господи….

Все позаду….Закрила очі і з полегшенням зітхнула…. Я жива.
Завжди вважала, що таке може трапитись будь з ким, та тільки не зі мною. Ні-ні!.. Ні в якому випадку. В принципі.
Така наша людська логіка.
Тепер не зарікатимусь. Ніколи…
Чорт, я знову роблю те саме. Зарікаюсь не зарікатись… Якась плутанина в голові.
Ще не відійшла просто… Нічого, скоро мине.

Думки починають приводитися до ладу. Я посміхнулася і… зрозуміла, що хочу жити. Так, як ще ніколи раніше. Всім бідам на зло, всім смертям на зло.
Я хочу жити…
Бачити знову, як сходить сонце і радіти кожній секунді… Кожній дрібниці.
Жити.

Так дивно…Це ніби прокинутися після страшного сну…. Уявляєте, так?.. Ото воно….
А тоді ще чомусь почати дивитись на все по-новому. Ніби вперше.

То був наче постріл в скроню. Постріл, який повернув до життя. І перевернув усе.
Парадокс.
Життя змінилось. Пішов необоротний процес…………………………………………………………………………………………….
Новий відлік часу. Нова епоха.
Інший вимір……. А то була чорна діра.
І я тепер інша. Я все сприймаю по-іншому.
Вже чомусь не турбують банальні буденні питання. Навіщо? Чому? Як?.. А хто ми є – питання лише часу.
Все навколо відбувається наче вперше і востаннє водночас. Я ніколи не зможу цього пояснити.
Але мені так добре……
Тепер для мене є дві найважливіші речі в цьому світі…
Любов і ЙОГО посмішка.

А ВИ закохувались з першого погляду?.. ©

В кривавім морі плаває лебідь.
Він присягнув на вірність війні.
Кров його дурманить ледь-ледь.
А чом би й ні…

Смерть накриває терпким покривалом
тих хто боїться боротись і жить.
Жалить в живіт безжальним жалом.
Все це лиш мить.

Краплі, ті, що не побоялись
впасти на землю із сірої хмари,
сіли в коріння, цвітом піднялись.
Ні, це не чари!

Господь підійшов до краю безодні,
тихо стояв і дивився вниз.
Хто відкрив очі — не лишився голодним.
Хіба що біс.

Я підійшов до краю безодні,
туди, де учора стояв Всевишній.
Молитви й прохання чулися знизу,
даруючи мені натхнення.
Там до мене прийшло одкровення.
Кожен з нас брудний і грішний.
«Паліть смирення!» — гукав Всевишній.

07.10.2010

Я сам
в вузькому горлі цього дня.
Мені
пече у грудях, рветься геть
втекти,
те що у серці заховалося
давно.

Вже час
звільнятися від ланцюгів,
бо нас
чекає те, що й дорогих
прикрас.
Нас викрадають й не вернуть
уже.

Але в мені є те, що хоче боротьби.
Те, що звільнилось від оков.
Любов.
Але в мені є те, що більш ніде не можна знайти.
Те, що прокинулося знов — мого серця кров.

Вві сні
я зміг переконатися,
що сніг,
який могили вкрив,
новий,
і може ще розстати
він.

Тоді
можливе воскресіння тих,
хто ще
не зовсім з"їхав з глузду.
І,
хто може ще любити
світ.

Але в мені є те, що хоче боротьби.
Те, що звільнилось від оков.
Любов.
Але в мені є те, що більш ніде не можна знайти.
Те, що прокинулося знов.
Це мого серця кров.

Спустивсь із гори розчарований юнак.
В його очах панує безнадія.
Він закохався в мрію.
Сонце опівдні його не гріє.


Читать дальше →

Тиха ніч. Сріблясті зорі. Серпень. Зірка покотилась вниз. Люди голі. Люди хворі. Обшарпані тополі долі поволі умирали кволі. Кривою стежкою піднімаюся вверх до темного лісу, щоб знайти там спогад. мої зіниці коле гілля наче серп. Ніч тамує подих і чарує погляд. Світає, півень горло рве. Криваво обрій мне шматок землі. Коли зірка засліплює мертву планету, я щось дивне бачу на кістлявім гіллі. Ангели співають. Вони мають на це право. Розривають плоть неба і будять ранок. О цій порі колись мій мудрий пращур з старою люлькою виходив на ганок. Освітлене гілля щось тихо шепоче. Свій погляд приборкую й далі несу. У краплі базальту прапрапрапрапрадіда взрів я червону сльозу. Ангели співають і заплутують крила у хмарах червоних, що хочуть втекти. Старих ангелів діти піднімають на вила. Кожен, хто прагне, має іти. Серед мертвих ангелів я один, давно до цього звик. В небі мов гріх, що виливсь із судин, зійшов мій радісний крик. Базальт. І спогад вернувся додому. ____________ 2004

Читать дальше →

Болісна темрява моєї романтичності
Тужило серце, кров'ю обливалось
І блідий місяць мертвим світлом лив,
І щастя у агонії здригалось — Розлуки довгий час його убив.

Душа тоді ще тяжко захворіла
Страждала дуже кожну ''вічну'' ніч.
Свідомість вже давно пітьма накрила,
І катувала з смертю пліч-о-пліч.

Без тебе день на згасле пекло схожий,
Німий, тягучий та багряно-чорний.
Повзе, мов труп, мій час мені ворожий.
І плин його повільний та незборний.

І вирізають думи в серці рани,
Думки про втрату, чи неспинну смерть.
Бажаю хоч на мить побачити кохану,
Та знову йдуть всі спроби шкереберть.

То меркне, то згасає блиск моїх очей,
Що зоряним вогнем палахкотів з тобою.
І голова злітає із плечей,
Удача повертається спиною.

Та вистачає спогаду про милу,
Як вибухають всі початки суму,
І він долає найтемнішу силу.
І горе помирає як від струму.