Дайте ще дощу!
Хвилинами чекання вбивається самотність
і вішається в відчаї на стіну,
Кривавими мелькаючи стигматами.
Заб’ється у конвульсіях і стихне,
Згубившись у безодні тих агоній…
За чимось недосказаним в погоні,
За чимось недописаним, як сон.
Я знаю
Вірю
Жду
І скірізь лиш Ти.
і кам’яні мости, хиткі, як правда
і почорнілий з горя небосхил…
а стомлена душа вже й не здригнеться
у гамівній сорочці каяття…
безглуздий день
змарноване життя…
а ти все ждеш
ти ждеш
бредеш по

Читать дальше →

18:58 і я вже на місці. Моїй точності можуть позаздрити ювеліри і німці. Київ. Дарницький бульвар, 15 — саме тут я мав зустрітися зі своїм ріелтором з приводу мого майбутнього житла. Набираю її по мобільному — ніхто не підіймає слухавку. Я починаю злитися і нервувати, особливо після важкого трудового дня. 19:05 її й досі нема. Виникає бажання послати всіх і вся, та їхати додому. Нарешті, вона передзвонює. Я дізнаюсь, що її не буде і кімнату мені покаже сама господарка. Квартира 78. Я починаю

Читать дальше →

М’який дотик відсутності збудження
Ніжно-тепле, жовтувате світло
Розлилося по кімнаті твoїй.
Щойно щастячко моє розквітло,
Утопилося в твоїй любові.

Сутінкове дзеркало, немов завмерло.
Неживе воно, холодне, кам’яне…
Воно навколишність бездумно стерло
І залишило тільки світло вогняне.

А ще твій милий образ не чіпало,
Бо янголом він був йому небесним,
Воно, як я, його шалено покохало,
Для нього гостем ти була почесним.

А погляди твої вогненно-карі
Йому тепло та затишок давали
Та тіні спогадів, подібно до примари,
Кімнатою без користі снували.

А радість й смуток в вихідний пірнули
Й прощаючись подарували спокій.
Й жахи твої німі давно поснули
У темряві ласкавій та глибокій.

І ти також повільно розтавала
У цій пітьмі, пірнаючи у сон…
У ній лиш спокій, ти це добре знала
І чула серденьком його домініон.