Біль врізався раптом листочком у груди.
— Вже Осінь досиплеться скоро, — кричить.
Ми тихо вустами сплелися, ми люди…
Ми так божевільно б'ємОсь за цю мить.

Проноситься вечір… За подихом спалах…
Долонь тепле світло в холодних думках.
Ця Осінь ще вчора по місту блукала,
А зараз Це — ніжність у твОїх руках.

Згорають у дотиках втрачені душі,
Збирається згустками вимита ніч.
Нас хвилями болю занесло до суші,
До тепло-осінніх солодких обличь.

Як ж запахом серденько крає ця Осінь,
Як ж листя шепочучи важко кричить.
Ніколи не буде всього цього досить…
Ніколи це листя не відшелестить.!

<<скалки>>
Перебиті світи, сподівання та ноги
Перестріляні мрії, нещирість і страх
Біль. Коліна холодні уже від вологи…
Тільки спогад про «вічність у твоїх руках».

Бісів спогад! Так хочу убити цей вечір
І ту кляту нікчемність втоптати у ґрунт.
Ми безсилі змінити зіпсовані речі,
Лиш хіба приховати свій внутрішній бунт.

«Прости господи» — все крізь тремтіння молюся.
«Без числа я згрішив…» Й тут вмирають слова.
Головою лиш в дерево з відчаю б’юся,
Щоб відмовилась згадувать та голова.

Знов авто… Намагаюсь узять себе в руки,
Мертвий погляд підвести на сіре шосе,
Та сильніші від волі бездушність і муки
І навколо з пітьмою зливається все.

«Дай, Бог, мудрості винести…», та чи зумію?
Хто такий, щоби хтось мене вдруге прощав?
Щосекунди від злості на себе дурію!..
Як цю Осінь, нікого іще не кохав…

«Хліб насущний сьогодні подай…», а чи віри..?
Хоч ледь їм третій день, все чомусь не вмираю.
Лише листя під лобом й асфальт поруч сірий.
Мила Осінь… Як чітко тебе відчуваю!

Таке враження: Ти ні на мить не покинеш,
Так і снігом присипле сувора зима,
От-от дотик твій ніжний вмить серце зупинить –
Щойно бився із тінню, секунда – й нема!

Щойно серце на волю скажено так рвалось.
Твій дзвінок й лиш нікчемні мої кілька слів…
Й ось мовчання лиш в грудях боліти зосталось,
Та тремтіння колін, й тихий скрегіт зубів.

Себе контролювати і не намагаюсь –
Порожнеча зсередини їсть рештки сил.
Ніжна Осінь, з тобою навіки лишаюсь,
Ти мій світ, ти якраз Те, що в Бога просив.

Столичні парки, мабуть, знають більше…
Чи в тому річ, що так приємно дихати?
Одвічний жовтень… Хто кого залишив?
Кому кого судилось недовипити?..

Спинився час і втомлено присів
На лавку цю, де я присяду поруч…
Де сто вітрів і тисяча світів
Зійшлись в одне і здійнялися вгору…

Згасає день. І щось в душі згасає.
І хочеться кохати цю погоду….
Лиш небо ясно-синє і безкрає
Кладе на губи першу прохолоду.

Пробач мене. За все-усе пробач.
За наше місто, що тепер незвичне…
Тепер цю осінь золотом познач,
В ній Ти і Місто – щось одне і вічне…

Самотній Київ знав, що так судилось…
Й заклякнув вітер від його величності…
А осінь, що так вчасно запізнилась,
Сховалася у саркофагах вічності…

Падало листя тихо, повільно
Крутилось в останньому танці,
Здавалось, що це все золото,
Проте, це з дерев вигнанці.
Падало листя, безшумно, гарно
Чіплялось за ноги прохожим,
А ті наступали на золото марно,
на листя було воно схожим.
Падало листя безнадійно і гірко
Кидалось у вікна, чіпало за руки.
А ми всі проходили мимо?
А нам всім потрібні звуки.
Листя опало. Нема вже нічого.
І зникло те золото, що під ногами
А так ще недавно падало гарно,
Чіплялось до рук, а ми штовхали ногами…

Осінь наступає своїм авангардом дощу і авіацією листопада. Небо таке глибоке і самотнє. і легка меланхолія. Чогось не вистачає. Когось…

Коли ти дивишся в небо, то тебе завжди оточують спокійні, однорідні думки, притаманні лише тобі. Це і є щастя. Відчуття байдужості до буденних проблем. Ти стоїш і дивишся у небо, байдуже споглядаючи на ваше з ним оточення. Воно не вміє розмовляти, але ви розумієте один одного мовчки, варто вам лише на нього подивитись. Воно завжди оточує тебе, грається з тобою своїми кольорами, світанками і заходами сонця. Воно — безупинне, воно — яскраве, воно — твоє.

От і зараз ти сидиш у порожній, холодній кімнаті на канапі, у теплій ковдрі з філіжанкою гарячого шоколаду в руках, і вдивляєшся у небесний простір. Він заповнює тебе, через відкрите вікно ти вдихаєш повітря і пошепки розмірковуєш про вічну буденність.

Але небо незвичне сьогодні. Воно втомлено дихає і своїм подихом ледь торкається верхівок виснажених осінніх дерев. Повітря тепле, прозоре, сповнене запахом осінньої деревини. Легкий вітерець такий слабкий, що не в змозі підхопити одиноке листя, яке в уповільненому темпі спускається на землю.

Ти більше не можеш сидячи спостерігати подібну красу і, одягнувшись у теплий зручний одяг, виходиш на зустріч природі. Вона немов чекає на тебе. Дерева покірно миготять золотавим листям і ти не можеш пройти повз них, щоб не зробити декілька знімків.