Біжать невпинно
Крок за кроком
Стрілки годинника
Рік за роком.

Летять години,
Спливають дні.
А ми одні…
А ми одні…

Всіма забуті
І покинуті,
Живемо в путах
І гнемо спини.

А всім плювати
Один на одного — Всі хочуть мати
Побільше модного.

У будь-яких
Життєвих кризах
Усі винять
Лиш телевізор.

Давно помер
Братерський дух,
Лиш інтернет — Найкращий друг.

Скажіть хтось — де
Знайти нам волю,
Щоб поміняти
Свою долю?

Щоб кожен — і старий
Й дитина,
Міг гордо зватися — “Людина”.

Спілкуючись із вітром
Байдужий горизонт, хоч рідний та приємний,
Сміття, зігріте сонцем і теплий вітерець.
Поїдені листочки схилились долі чемно,
Надії на рятунок звелися нанівець.

Самотньо й безнадійно колишеться рослинка
І рученята тягне і тулиться до ніг –
Звільнив би хто від тлі хоча би на хвилинку…
Її я чую серцем: «мені б хто допоміг».

Мов ненаситна тля, обсіла серце туга
За милою, за лагідних очей її теплом.
В цім одинокім вітрі лиш бачу собі друга
«І стати хоча б, — мрію, — на мить чарівником».

Навчити горизонт кохати свого гостя,
Спалити лише змахом в траві й думках сміття,
Зцілити хворий клен й потовчене колосся
І тлю страждань і туги послати в небуття

Тоді б і ясне небо від щастя усміхалось,
І в вдячності б рослинка тулилась до руки,
Й кохана безтурботно до мене пригорталась,
Та чистими, мов сльози, лишалися думки.

Та враз підняв я погляд – лиш вітер-друг зі мною
І хворий я на смуток, і серденьком поник,
Та аж ніяк не хочу миритися з журбою!
Я все-таки людина, хоча й не чарівник.

Вони хотіли бути дивними… Ні, не дивними. Вони просто хотіли бути. Чи не хотіли? Але були. Вони такі різнопланові, але такі впливові. Надто темні інколи або надто світлі, що їх не видно з – за іншими. Інколи вони просто безжалісні і не дають іншого шансу. Голосні. Тихі. Спокійні. Примхливі. Здається, вони не відповідають ніяким стандартам. Вони слухають голос совісті і не чують його, або чують занадто голосно. Стрімкі, безжальні. Без них неможливо жити, якщо ти звичайно не ідіот. І не Достоєвського звісно. Вони інколи такі геніальні, а інколи прості до нудоти.
Без них не можу і їх завжди багато. Як ви думаєте про що я?
Все це — мої думки.
Думки божевільної, схибленої на житті людини.
Заключення лікаря – придатна. Придатна на життя. На моє, творче, інколи гірке, інколи веселе життя. Але непридатна витримувати брехню, гордість, розчарування. Набридло. Хай краще заповняють мою голову усі ці думки, які породжують ці слова на віртуальному папері.І я цьому рада.
Мій діагноз – людина. А ваш?

Найкраща перемога – над собою,
Коли не хвалять й кажуть «молодець»,
Ти відчуваєш перемогу більше вдвоє,
Коли собі ти кажеш: НАКІНЕЦЬ!
Буває ломить всю і біль перемагає,
А ти стоїш і посміхаєшся собі,
І хай, вона ж бо не зламає,
Коли ти знаєш точно — перемога у тобі!

I як же поміщається в одній людині двоє?
Та ще й таких чужих і рідних водночас
Я знаю час болючі рани все ж загоє,
А ти моє сердечко так й не спас.
Одна частина твого серця чиста
А інша лиш егоїстична і ніби не твоя,
І за одним тобою я плачу,
А другого зовсІм не знаю я
Так важко. Гірко як від ліків,
Які лише на мить знімають біль,
А далі лиш потік формальних слів
Й на стінах замість тіней мрій лиш цвіль.
Як важко. Погляд твій як рідний,
А рухи інші і слова також
Бо серед них ти як підзвітний
І не такий яким здававсь, атож.
І як же поміщається в людині двоє
Та ще й таких чужих і рідних водночас,
Ти не пішов коли я звала за собою
І не було й не буде жодних нас.