Злегка усміхнулась, і глянула вниз,
Каприз це звичано. Звичайний каприз.
Кокетливо глянула, губу прикусила,
Це сила звичайно, це її сила.
Присіла легенько, Пройшлась граціозно
Амбіціозно. Ох як, амбіціозно.
Сказала: «Я хочу » і що ти тут вдієш,
Нічого не зможеш, ти це зрозумієш.
Летиш вже на крилах щоб келих подати,
І руку при цьому ще й поцілувати.
Кокетка, розкішна, іде в інший зал,
Вона тут єдина, хто має запал.
Вона так прекрасна і так ідеальна,
І ніби й розумна і ніби й пікантна.
Вона посміхається і горде іде,
Дорога її до слави веде.
І все вона знає і все розуміє,
Та крім посміхатись нічого не вміє.
Така вона гарна і як ідеальна,
Лиш тільки пуста і трошки скандальна.
Та все ж вона лялька, гарна і втішна,
Шукає когось, і статус «Заміжня».
От і усе, часто так все буває,
Хто бачив таких, хай слова ці згадає…

Літні мізансцени осінньої вистави про любов…
і зраду.
Тактика й маневри вмілого актора кличуть в сон
листопаду.
Так противишся напам’ять вивченим провокаціям…
й піддаєшся.
Ще століття й засинатимеш під гучні овації
свого серця.
Йдучи в люди одягаєш по за ширмою маску вірності…
хто повірить?
Не сховати навіть фарбою цинізм цінностей
й хтивість звіра.
Всіх коханок називаєш маріонетками…
і ляльками.
Біль від зрад лікується не таблетками,
А думками.