Глава 6. Дівчина

Шум міста стих, компанія на тому боці озера також. Тепер на повну відриваються цвіркуни в траві та жаби на озері. Таня з Сергієм вже давно пішли спати; з іншої палатки торчать кросівки Жені, там мабуть і Тоха; Маша, Марина і Леся сплять в самій дальній палатці. Бужу Льошу, що спав так небезпечно близько біля вогню, і даю йому напрям на вільне місце у Жені з Тохою.

Читать дальше →

Глава 1. Рюкзак

– Чорт забирай! – приблизно так моє обурення перетворюється в слова, коли щось починає йти не за планом. Цього разу, це стосувалося мого улюбленого рюкзака, який у мене за останні 7 років бачив і Крим, і Карпати, і ліси, і річки, і поля, і… коротше – постійно був зі мною у всіх, більш-менш важливих вилазках за межі квартири. Тепер, я дивився на вирвану з «м’ясом» лямку – ремонтом тут не пахло. Коли, де і як я умудрився це зробити, нажаль не пам’ятав. Ну що ж, буває.

Читать дальше →

Опівночі проллється місячний серпанок,
Наповнить сяйвом квіти у саду,
Чарівність ночі виведе на ганок
Її — простоволосу, босу і сумну.

Вона пройде між рясними кущами
Троянд, жасмину та бузку,
Туди, де під зеленими гілками,
На лавку

Читать дальше →

Їй
Vogneslava_Svarga

За вічність до смерті літа
Вдих-видих.
Твій порух. Цілунок безжалісно-ніжний.
І ніч.
Навколо весь світ, але я віч-на-віч.
З твоїми чуттями суміжний.

Смак-запах.
Вогні та
заледве допалене літо.
І стук…
Шалене безумство від крил чи від рук
Й душа що так прагне летіти.

Біль-дотик —
Безсмертя. Мовчанка, мов виткана з казки.
Твій сон,
Мить щастя на кон і з Дніпром в унісон.
Тону серед світла та ласки.

Злет-крила
До тебе. Здіймаюсь, мов янгол, у небо,
У вись.
Здіймись подивись, як ми в щасті сплелись
Як нам окрім нас ніц не треба.

Та горе.
ВСЕ лине. Відносить за часом бажання
І смак.
Твоєї любові стирає, однак
Ніколи не вмруть сподівання.

Тремтіння.
Самотність. І дотику рештки на плечах.
Свій страх
Я ховав у думках, та з тобою стер в прах.
Наразі ж на жаль порожнеча…

От і літо переполовинилось,
Вже до осені хиляться обрії…
Наші спомини лишаться добрими-
Не пектимуть своїми провинами…

І відходять експресами місяці,
Ні на кого із нас не чекаючи,
І не слухають зойків розкаяних —
Глушать їх металевою піснею…

Вітер з рук так раптово вихоплює
Дні-квиточки проткнуті компостером
(Не минаючи жодної постаті..)
Їх несе… розсипаючи попелом…

А блискавки міняють ніч на день,
Якісь далекі дуже внуки сонця,
Ну а в крові зашкалює вже стронцій,
Як і у всіх позаземних людей.
Стою сама розхристана і боса,
В калюжі ніч відбилась, і в очах
І у якихсь незвіданих речах,
Куди ще не дісталась літа осінь.

 

2 олівця лежало на столі

Два жовтих, наче сонечко яскраве

До цього часу рахувала дні ,

І скільки буде ще воно ласкаве.

Можливо місяць буде ще тепло ,

А може все на цьому і зависне

Підуть дощі і буде холодно,

Ніби підстроїв хтось усе навмисно.

Два олівці лежало на столі ,

А я на них дивилась і сміялась

Без них не можу я прожити дні,

Хоч якби сильно я і не старалась.

Беру у руки я один хоча б

І починаю мучити папір я

Ну що намалювати так,

Графіт щоб на папері був як пір я

Легким і непомітним водночас.

Роблю я штрих, затримую дихання,

Щоб він манив поглянути ще раз

На здійснення мого бажання.

2 олівці лежало на столі

І їх я мучила доволі ,

Ось так римуються рядки

Що склались ніби мимо волі.:)

(Невеличка імпровізація, коли 2 олівці дійсно лежали на столі переді мною і захотілось просто спробувати написати про прості речі) 

Світло та пекучі погляди
Білий світ цей поникнів білЯ Твоїх ніг
Й до від'ємності тихим став спокій.
Відірвати свій погляд від Тебе я міг,
Та втопився б у болі глибокій.

Серце молотом важким гамселило в груди,
Як Ти вкотре повіки здіймала.
Воно вічність Тебе ще кохати так буде
Й тої вічності буде ще мало.

Не забуду ніколи я личко оте,
Що купалося в ніжнім промінні.
Хоч ще літо триває і щастя цвіте,
Мрії вже романтичні, осінні.

Раптом усмішка простір розітне проста
Й спалить мене наскрізь зсередини,
Буде тліти лише оболонка пуста,
Ця нікчемна частинка людини.

Десь втече засоромлячись неба краса
Перед ніжністю Твоїх очей,
А тендітна та мила ранкова роса
Згине, ледве торкнувшись плечей.

У промінні Твоєму згорає страждання,
У обіймах вмирають тривога і страх...
Завжди будеш Ти, Сонечко моїм коханням
Й вічно житимеш в думці і снах.

 

Курсив часоплину
У твоїй весні
Тихі кроки сумні,
Теплі руки пекучі
Та безсмертні пісні.

В твому літечку краснім,
Щирим й трохи сучаснім
Птахи щастя співучі
Й вогні дяки незгасні.

У зимі твоїй тихій
Зазнає острах мій лиха
Завмре цілунок навіки
Замерзне гордая пиха.

А у осені милій,
Та до болю щасливій
Знайду для серденька ліки
Серед листків заметілей.

 

Ти розгубило всю колоду карт,
Моє хороше, неуважне літо,
Як хочеться теплом тебе зігріти,
І взяти новий, непочатий старт.

Відкрило кожен козир свій усім,
Жита і вишні – вже відомі масті
Я ж все одно живу у казці
Й міняти не збираюсь дім!