Просто опис…
Тиха ніч. М’які сірі сутінки і дощ. Кращий друг вітру. Та сьогодні, мабуть, другий побіг десь у справах, лишивши свого побратима на одинці з ніченькою…

Дощ спокійний. За відсутності того збурювача повітря він не показує своїх емоцій. Просто відпочиває, схиливши голову на груди ночі та вигадуючи нові забавки.

Недалечко від них, розтинаючи темряву, самотньо думав ліхтарик. У симбіозі з цим мрійником дощ виглядає, мов промінчик, що торкнувшись землі, розсипався на безліч дрібненьких частинок, які хтось чарівною музикою підняв у повітря та змусив невпинно танцювати… Цілу ніч… вони то кружляють десь на рівні очей, то опускаються назад. Важко відірвати від цього погляд…

Напевно старий пес-волоцюга був такої ж думки. Бідолашний не знайшов собі іншого притулку, як під шматком жесті, кимсь спертим до мрійливого світлостворювача. Ніс у собаки періодично вивергав клубочки теплого повітря, а шерсть ще до приходу сюди згуртувалась в гарнізони, роблячи песика схожим на дикобраза…

Він усвідомлює, що не один… Що з ним ніч, доля і цей дощик, який не надто приємний у грудні. Багато, хто його кинув… Навіть сірий бетон «не демонструє відвертого бажання його зігріти»… Одна лиш подруга вік йому не зраджує. Це віра. Віра у відсутність самотності, віра у щастя, віра в усмішки оточуючих, хай зайнятих власними турботами, хай не звертаючих на бідолаху ні маленької крапельки уваги, але щасливих. Він навчився живитись цією радістю, наповнювати нею артерії та душу і тому прожив трішки довше за своїх братів…

Дощик дочекався друга та помандрував далі, залишивши тільки настирливі капання зі стріх у пам'ять про себе. Ніч теж передала вахту ранку та пішла на заслужений відпочинок. А песик усе ще відпочивав, пригорнувши до себе віру та невпинно вивергаючи чорним носом клубочки теплого повітря…

Попри всю креативність, ліхтарик залишався серйозним…
Вже звечоріло й пробудивсь ліхтарик,
Розлився світлом на німий бетон.
Сховався місяць у якийсь футлярик
І лиш ліхтарик плакав на перон.

Вже й дощик поруч легко моросив
І сірий котик заховавсь під кущик
А я стояв і ніченьку просив,
Щоб був брехнею цей дзвінок клятущий.

Хоч ти ще в п’ять сказала: «Не приїду»,
Я все не вірив і чекав на диво.
Від потягів не залишилось й сліду,
А я повторював щомиті: «Все можливо»…

Побіг вже й дощик, і не попрощавшись.
Лише ліхтарик вірно вахтував.
Пустий перон, в напівпітьму сховавшись,
Нічого вже давно не віщував.

Я сумував за милим голосочком,
За дотиком, ніжнішим за любов,
За найщиріших почуттів струмочком
Та за цілунком, що спиняє кров…

Минула ніч і почало світати,
Повзли промінчики в ранковій метушні.
Ліхтарик вирішив: пора йти спати…
Й залишив тільки спогади сумні.

Підвівсь я тихо та побрів додому,
Лишив старіти стіни прохолодні,
Через думки давно забув про втому,
Я знав, що будеш ти… Хай не сьогодні.