Крізь сірі дощі і калюжі
У місто безлике й байдуже
Крізь вранішні роси
Ввірвалася осінь,
Холодна і боса
Впліталася в коси,
Березам у коси,
із мене сміялася…
Досить.

Вже досить плекати надію,
Що я все забути зумію…
Сказати відверто
І серце роздерти,
Із пам’яті стерти,
Скоріше померти…
І в цій круговерті
Я знов розумію:
Навіщо?

Навіщо чекати на краще?
Молитися Богу? Нізащо!
Так тисне у скронях
Дощем на долоні
І по підвіконню
Сльозами агоній
Прокляте безсоння…
Я знову в погоні
За чимось.

І ніби в останню хвилину,
Проносяться перед очима,
Мов кадри із драми,
Роки за роками,
Що стежать за нами,
Хапають руками
Й чужими шляхами
Кидають, як мотлох,
Вбивають….

А місто мене не помітить.
Таких, як я – безліч у світі…
Лиш небо ридало,
просило, благало,
до себе так звало,
так важко зітхало….
а я ж і не знала,
що просто вмирало
кохання.

Час мина,
приходять нові дні.
Знов холодно мені.
То не моя вина.

Стара луна
прокинулася знов,
заворушила кров.
І почалась війна.

І попри жар
вертається мороз,
опісля бурних гроз,
після воскреслих чар.

І попри роки,
знов серце загойдалось,
забушувало, розридалось.
Воно згадало наші кроки.

І попри счезлі шрами,
і незважаючи на час,
минуле знов вертається,
вертається до нас.

__________________
23.09.2008

Яка ти тепер?

Ти була Ярославова, славна!
Златоверха, розумна, ясна.
Неподільна, міцна і державна.
Та квітуча, мов ніжна весна.
Ти була мов окрилена юність:
Кушаком підперезаний стан,
Шабля, кінь! І степи аж здригнулись,
Як тікав переможений хан!
Ти була вишивана, строката.
Лились вірші крізь душу твою.
Сад вишневий, білесенька хата,
Соловейки в далекім гаю.
Ти була провідним хлібним краєм
У червоній хустині своїй.
Працьовитим і сонячним раєм
У великій радянській сім'ї.
Ти була і «совєцька» й німецька,
Войовнича, повcтанська, невпинна,
Хлібосольна, душевна, мистецька…
А яка ти тепер, Україно?

Ми плачем за минулим, за тим що вже було
Чого воно нам коштувало й чому воно жило
Чи ж не набридли нам докірливі слова
Якби було то вчора, якби я все ж змогла…
Та не вернуть минулого, а нам сьогодні жить
Ми вправі думати, що краще було б вчора
Але чи знати нам що краще й де творить
Коли ще в памяті і досі та розмова
В минуле не вертайтеся, прошу
Там сказані слова й болючі обіцянки
Там тільки актуально — я жила
Й мої, чи вже його лиш забаганки.
В минулому не варто говорить
Лиш день сьогоднішній дарує радість від кохання
А далі, що ми будем далі ще робить
Залежить від твого й мого бажання
Живіть сьогодні, вчора вже пройшло
А завтра не настало ще, воно в дорозі
А те що мало бути то було
А те що далі ти віршувати в змозі.

Гордість. Біль. Страх.
Сльози. Крик. Жах.
– Відпусти…
– Не можу!
– Відпусти!
– Не знаю…
– Відпусти!
– А хочеш?
– Вибач. Не кохаю.
Роки. Муки. Страждання.
Пустка. Спогад. Кохання.
– Привіт.
– Привіт.
– Впізнала?
– Ще б пак! Тебе ж кохала…
– А зараз?
– Зараз інше…
– Забула?
– Ні – гірше.
– Гірше?
– Так… гадаю…
– Ненавидиш?
– Ще більш кохаю!
– Простила?!
– Вже давно…
– О мила!!!
(Як в кіно…)

Час мина,
приходять нові дні.
Знов холодно мені.
То не моя вина.

Стара луна
прокинулася знов,
заворушила кров.
І почалась війна.

І попри жар
вертається мороз,
опісля бурних гроз,
після воскреслих чар.

І попри роки,
знов серце загойдалось,
забушувало, розридалось.
Воно згадало наші кроки.

І попри счезлі шрами,
і незважаючи на час,
минуле знов вертається,
вертається до нас.