***
Фонари, как звёзды, и слепая ночь.
Прощанье в холодном и пустом метро.
Неожиданно весь день шёл дождь.
Между улиц и домов – авто.

Может, хватит нам играть с тобой.
Кошки – мышки — детская игра.
Серый город весь залит водой.
Он с надеждой доживает до утра.

Різні наші світи, різні погляди, різні натхнення,
Різні дотики рук, різні порухи, щоб іти,
Доля навіть дала нам з тобою різні наймення,
Різні муки дала, різні душі і різні хрести…

Наше розпатлане сонце.
Наше роздавлене серце.
Наше питання «Хто це?».
Наше «Для чого все це?».
Наше «Чому й навіщо?».
Наше туманне небо.
Наше «Пробач… так вийшло».
Наше «Мовчи… не треба».
Наше солоне море.
Наше гірке прощання.
Наше забуте горе.
Наше німе мовчання.
Наші мости розведені.
Наші обіцянки зраджені.
Наші забуті «Так» і «Ні».
Наші думки ображені.
Наші слова розмиті.
Наші серця утомлені.
Наші «Якби…» щомиті.
Наші бажання зломлені.

Чим ми живем?
Водою,
каменем, вогнем?
А, може, ми живем імлою?
Життя ілюзією злою?
Чи, як ведеться скрізь і всюди,
Існуєм тим, що ми є люди?

Що знаєм ми?
Куди
й навіщо йти?
Так, знаєм: до кінця дороги.
Навіщо йшли й куди прийшли?
До дідька все, життя – це люди.

Вода тече, скеля стоїть,
Вогонь…
горить, ілюзія зникає вмить

© Олександр Приходько (Folkone)
22 листопада 2008