Глава 6. Дівчина

Шум міста стих, компанія на тому боці озера також. Тепер на повну відриваються цвіркуни в траві та жаби на озері. Таня з Сергієм вже давно пішли спати; з іншої палатки торчать кросівки Жені, там мабуть і Тоха; Маша, Марина і Леся сплять в самій дальній палатці. Бужу Льошу, що спав так небезпечно близько біля вогню, і даю йому напрям на вільне місце у Жені з Тохою.

Читать дальше →

Глава 1. Рюкзак

– Чорт забирай! – приблизно так моє обурення перетворюється в слова, коли щось починає йти не за планом. Цього разу, це стосувалося мого улюбленого рюкзака, який у мене за останні 7 років бачив і Крим, і Карпати, і ліси, і річки, і поля, і… коротше – постійно був зі мною у всіх, більш-менш важливих вилазках за межі квартири. Тепер, я дивився на вирвану з «м’ясом» лямку – ремонтом тут не пахло. Коли, де і як я умудрився це зробити, нажаль не пам’ятав. Ну що ж, буває.

Читать дальше →

«Поправді кажу вам, що деякі з тут-о приявних
не скуштують смерти, аж поки не побачать
Сина Людського, що йде в Царстві Своїм» (16: 28).

Я поверталася додому ввечері. Повітря було сповнене якогось дивного запаху: він був і гіркуватий, і солодкий водночас. Будив у мені щось тривожне, а що саме не могла зрозуміти: ніколи-бо не вміла читати знаків. Могла тільки передбачити їх наявність. Цей запах примусив мене здригнутися і пришвидшити ходу, – що я й зробила.
Ішла, а запах не зникав – звисав сивими клаптями туману із сухотних химерних гілляк дерев і поволі стікав на землю, мов згущівка. Моторошність вечора посилювалася тою обставиною, що була п’ятниця. А точніше – Страсна п’ятниця. І доки я поверталася уже геть темним селом із зупинки автобуса до дому із постатей дерев усюди мені примарювалися десятки чорних хрестів.
“Жахлива робота, якщо її треба робити навіть у Страсну п’ятницю!” – думала і все куталась у тоненький холодний плащ. Йти від зупинки до хати було ще досить далеко – і я поспішала.
А туман далі нависав над землею і ставав щодалі то все більш непроглядний, наче мур – такий, що вже вдвох кроках не було анічогісінько видно. Мабуть, саме тому я зненацька ступила у здоровезну калюжу й мене всю аж по самі кістки протяло сирістю. Скрикнула: “Дідько!”, миттю вискочила з калюжі й, вся тремтячи, пустилася уже бігти. Та раптом просто переді мною з туману виринула темна постать. Я злякалася, звідкись із глибини мене вирвався різкий неприємний голос, – і відступила назад. Доклавши зусиль, таки зуміла роздивитись вкрите зморшками воскового кольору обличчя у тумані й полегшено зітхнула:
– А, то ти, Старий Андрею?! Але ж як ти мене налякав! Мені ледь серце не розірвалося!
Старий Андрей – то волоцюга й алкоголік із нашого села, який тинявся і пиячив уже років десь так із тридцять.
Чого Старого Андрея завжди називали старим мені невідомо: адже йому було десь ледве за п’ятдесят. Можливо тому, що завжди він був п’яний, увесь обірваний і смердючий, відтак лицем нагадував столітнього старця. Зрештою, Андрей і сам себе весь час називав старим: мабуть, душу почував у собі столітню.
“О! Андрей… – казала, бува, огидно кривлячи свої тонкі губи, моя покійна прабаба Ґандзя. – Та то сам дідько, а не Андрей! Страшні діла зробив він перед Господом Богом – от і топить душу свою в оковитій! То є проклятий, проклятий чоловік: тинятися йому білим світом аж до суду Страшного Божого!”
Старі люди в селі пригадували, що Андрей пити розпочав не просто так. Казали, була тому якась причина, та її давно вже забули. Моя прабаба згадувала, що він нібито спалив хату свою – разом із дружиною і маленькою кількамісячною донечкою. Але як це трапилося і яка тому причина, – ні моя прабаба, ані інший ніхто відповісти не міг. Та й чи правда це про пожежу – також. І ще на одне питання щодо Старого Андрея ніхто в селі не відповів би: коли востаннє бачив його тверезим.
Андрей завжди був п’яним, – скільки його пам’ятаю. Мама мені казала, що коли я народилася, то Старий Андрей уже пив. Коли була я ще зовсім малою, то вдома мене завжди лякали Андреєм: якщо не будеш ходити по неділях до церкви, то будеш мати такого чоловіка, як Старий Андрей; якщо зараз же не підеш спати – то прийде Старий Андрей і забере тебе – всю ніч будеш волочитися з ним по селу… Уява моїх рідних працювала на повну – і у дитинстві Андрей був для мене варіантом страшного народного Бабая, яким лякали неслухняних діток. Коли він час від часу забрідав у нашу хату, я тремтіла як листок на вітрі. Однак, дуже швидко встигла я вирости й позбутися своїх дитячих страхів, а от Старий Андрей незмінно продовжував тинятися по селу напідпитку. У дитинстві навіть думала, що то його професія: “Вуйко Василь – столяр, вуйко Семен Петрович – вчитель, Мирон Іванович – лікар, о. Теодор – священик, а Старий Андрей – пияк», – не раз роздумувала я, дивлячись на Андрея.
Трохи пізніше зрозуміла, що то не професія, а щось значно суттєвіше. Малою любила читати і перечитувала все, що знаходила вдома і по сусідах. І якось натрапила на легенду про Агасфера – Вічного Жида, який штовхнув Ісуса й був проклятий тинятися по світі аж до Страшного Суду. От тоді вперше подумала, що наш Андрей – Вічний Пияк – хтось на зразок Вічного Жида. Вічний мандрівник напідпитку. Тільки за який страшний гріх прокляв його Бог – не знала. Так я дійшла висновку, що то не професія, а щось значно суттєвіше. Його персональна субстанція болю, його індивідуальні цвяхи до індивідуального хреста страждань.
Так от, Старий Андрей несподівано з’явився з туману, став як вкопаний переді мною, мовчав і дивився на мене крізь вузькі шпарини своїх очей (у нього завжди були чи то такі малі очі, чи то так спиті сумні повіки нависали над ними, але очей Андрея майже ніколи не було видно). Я спробувала обійти його та піти далі, проте Андрей уперто стояв на стежці, перегороджуючи мені шлях.
– Старий Андрею, пропусти мене! Пізно вже, змерзла, хочу додому… – тихо мовила. – І ти б уже йшов до хати, а не тинявся б так пізно по селу. Тим паче в Страсну п’ятницю, – доповнила я суворішим тоном.
Та Старий Андрей стояв незворушно, ніби й не чув мене, все не уступаючи стежки.
Багато наших односельчан дивувалося (люди, які хронічно хворіли навіть заздрили, мовляв, «зараза зарази не чіпляється»), як можна півжиття волочитися і не занедужати. Адже і у велику спеку, і в крижаний холод Старого Андрея бачили на вулиці, що розхристаний гордо йшов серединою дороги (це, мабуть, було його улюбленим заняттям) і намагався перепинити рух і то нечастим у селі автомобілям.
Цьому чоловіку було, здавалося, зовсім байдуже до того, що його зневажали, проганяли, не ріко й били – він любив поволі й поважно йти собі посеред дороги, гордо задерши немиту бозна скільки часу голову і розкинувши руки в обидва боки так, наче от-от готувався злетіти в небо.
Мабуть, Старий Андрей нічого в своєму житті і не робив тверезим: влітку у центрі села на футбольному полі з хлопчаками ганяв м’яча напідпитку, восени теж напідпитку обкрадав людські городи, а в інші пори року п’яним ходив ловити рибу, по гриби, бродив по селу, ходив і виплакував своє горе. І все не міг виплакати, немов не душа в нього була, а цілий океан печалі.
У селі любили Андрея тільки хлопчаки. Для дітвори не було більшого героя, ніж він. Хлопці волочилися всюди за Старим Андреєм – попри нотації турботливих мамусь – грали з ним у футбол, кидалися сніжками і ліпили інші химерні снігові скульптури, крали по городах огірки та помідори… А коли Андрей, ще здалеку спостерігши якусь автівку, вибігав на дорогу, щоби перепинити їй рух, уся сільська дітвора спостерігала за цим із роззявленими ротами. Був для них наче старшим другом: таким же нерозважний як і вони, але дещо винахідливішим і хитрішим. А вже його пияцтво і численні гріхи дітей непокоїли якнайменше.
Найбільше часу Старий Андрей проводив на лавці, що стояла на краю занедбаного сільського футбольного поля. Він сідав, беззупину курив цигарки (що випрошував у сусідів) і вдивлявся у перехожих. Мружився, сидів і вдивлявся, наче який фільозоф із давнини. Усі десь бігли, перечіпалися, на мить спинялися і бігли далі… А він сидів собі – й дивився. І курив цигарки. Коли їх мав. Єдиний в селі чоловік, якому не було куди поспішати. Хіба на Страшний суд до Господа: по прощення.
І якщо Старий Андрей узагалі ще вмів чомусь радіти, то напевно тому, коли хтось особливо доброзичливий у селі зрідка йдучи стежкою кивав до нього чи навіть казав: “Слава Йсу!”, “День добрий!”, “Здоров був! Чого так сидиш?”… Старий Андрей тоді мінявся на лиці – сяяв як церковний дзвін до сонця і відповідав, не припиняючи сяяти: “Здрастуйте. Здрастуйте...”
Старий Андрей не сходив зі стежки, а мені ставало все холодніше:
– Та впусти мене, чуєш? – знову озвалася я. – Чи ти оглух уже від вічної пиятики? Старий Андрею!
– Одгадай загадку, мала! – нарешті таким знайомим глухим голосом, наскрізь прокуреним і пропитим промовив він. – Одгадаєш – впущу. А не одгадаєш, то зі собою возьму!
– Чи ти здурів? – розізлившись, вигукнула. – Ще що вигадав! Загадки! Ми зараз у школі чи що?! Не мороч мені голови! Дай пройти! Я грошей не маю тобі на випивку!
Проте Старий Андрей ніяк не прореагував на мої нервові слова й далі заступав стежку.
Раптом зиркнув прямісінько у мої очі (від чого мене наче струмом ударило!) і сказав:
Летів ворон-птах
на чорних крилах.
Я його стрів уночі
при блідому місяці.
На дуб древній ворон сів,
і повів мені, повів
загадки прадавні –
істини справжні.
Їх в долонях я приніс,
не одгадай – вхопить біс!
– Так шо слухай пильно, мала. Пильно!
Немає крил – птахом летить;
ніг нема, мов лань біжить;
без рук, а всі двері одчиняє…
Нікогда з путі не вертає.
– Ну що ж… Вітаю тебе! – сказала. – Хоча б загадку знаєш! Молодець! Ой, внукам би розказував, якби їх мав… – тут я затнулася, зрозуміла жорстокість своїх слів. Але Андрей спокійно, трохи лукаво спитав:
– Шо, не знаєш одгадки, мала?
Я на якусь хвилину замислилася:
– Гм… Без ніг, але біжить… Без крил, але летить… О! Вітер це, вітер! Відгадала. Задоволений? Пусти, піду додому.
Та він лиш зареготав так, що я здригнулася:
– Та якби ж то! А от і нє! Ніякий то не вітер, мала! Не одгадала!
– Як ні?! – здивувалася я. – Що ж тоді?!
Старий Андрей схилився до мого вуха й прошепотів тихо-тихо:
– А це смерть, мала… – і знову зареготав, та так голосно, що аж туманом луна пішла.
По моїй спині пробігли мурашки, я втягнула шию у плечі. Сказала теж тихо:
– Боже, який жах. Що це ти таке дурне мелеш? Ти сам відгадки не знаєш, то й вигадав якусь нісенітницю. Кажу тобі: вітер це. Та що з тобою говорити – у тебе, мабуть, вже гарячка біла почалась…
І я різко відштовхнула Старого Андрея зі стежки й швидким кроком подалась далі. Та не встигла відійти й п’яти метрів, як він знову з’явився переді мною мене і знову перепинив шлях:
– Е-е-е, мала, пожди! То ше не всьо: ше двійко загадок. Доти не пущу.
– Не хочу! – викрикнула, відчуваючи на лобі холодний липкий піт. – Андрею, прошу тебе: вчепися до кого іншого. Я змерзла дуже!
Та він тільки сказав:
Шо росте без коріння?
Шо пече без полуміння?
Шо кричить без голосочку?
Ану одгадай сю загадочку!
– Оце ще з дитячого садочку знаю! – вигукнула я і відповіла швидким темпом, роздратовано:
Камінь росте без коріння,
сонце пече без полуміння,
вітер кричить без голосочку –
ми одгадали загадочку.
Старий Андрей лише похитав головою, помітно задоволений:
– Нєа! Не одгадала ти знов!
– Як ні? – обурилася.
– То ти говориш як навчили тебе… – відказав Андрей. – А хіба відома тобі суща одгадка? Нєее.… – прошипів і сплюнув на землю.
Бо тільки смерть,
де не сій – родиться без коріння,
і лиш вона пече серденько без полуміння,
і лише смерть зве чоловіка без голосочку!
Не одгадала ти сю мою загадочку!
Я на це лише похитала головою – врешті зрозуміла, що сперечатися немає сенсу.
– Смерть – то смерть. Мені байдуже. Андрею, швидко кажи третю загадку і я йду. Згода?
На що старий Андрей усміхнувся і сказав:
Ішла пані в білому убранні.
Коса гостра – аж до неба:
Стяти голову їй треба.
Время вона знать не знає:
За мить весь мир оббігає.
Мандрує по світу без міха і торби,
життя забира без усякого торгу.
Кажде живе зі собою возьме:
ніхто не одкупиться, ані не втече.
– Ну що скажеш на цю? Яка одгадка, мала? Подумай хорошенько!
– Ну що, смерть то знову. Так, вгадала? Ходить по світі і щодня забирає із собою тисячі життів.
Андрей, здалося, навіть зрадів, що я так відповіла, але дещо вдавано сердитим голосом проказав:
– Іди тоді собі домів, коли так… Одгадала, то йди собі. Таке було умовляння. Молися за душу мою пропащу.
І пішов. Ступив два кроки й невидно стало його в тумані. Тільки вітром сирим повіяло і запахом тим: гіркувато-солодким. Я рада, що таки здихалася химерного, як ще ніколи Андрея і швидкими кроками подалася вперед. За якихось десять хвилин уже була біля дверей домівки.
Стукала у двері натужно – аж кісточки на долоні заболіли. Нарешті мама вийшла відчинити. А я, ступаючи за поріг — стривожена і бліда — одразу вигукнула до матері:
– Ма! Ти собі навіть уявити не можеш, яку я мала щойно моторошну пригоду! Уявляєш, іду із зупинки – і до мене на вулиці чіпляється…
Та мама не стала слухати, обірвала мене й тихо сказала:
– Ох, доню, смерть у селі: нині по обіді помер Старий Андрей.

Я бачив маленьке створіння в тумані,
Воно говорило до мене очима.
В них сховані думки доволі гуманні,
В них хворе бажання, заповнене димом.

Впритул підійшов я до нього поволі,
Шукаючи шлях до чужого цвітіння,
Воно все ж тікає на ніженьках кволих,
Ховаючись в хмарах своїх рук творіння.

Крізь час продираючись, впав на коліна,
Я повз, намагаючись встигти померти.
Гонитва за дивом вбивала повільно,
В дорозі прийшлося всіх демонів зжерти.

Створіння тікало, на дим розчинившись,
Залишивши в тілі моєму свій подих.
І я зупинився, на крихти розбившись,
Мій шлях перервався. Стіна очі зводить.

Я поглядом прагнув зламати всі стіни,
Не міг я боротись з такою вагою,
Лиш вихід єдиний лишило створіння –
Єднання з туманом і бути собою.

І порпавшись глибоко в тілі руками,
Мені пощастило знайти старий важіль.
Він вкритий іржею. На ньому є злами.
Крихкий і нещасний, як діти всі наші.

Натиснув на нього – і тиша навколо.
Нічого не чути, а важіль зламався.
Створіння далеко постійно втікало,
Стіна поміж нами нестримно звелася.

Всередині пусто, здалося помер вже,
Собою хотів я весь світ оповити.
Натиснув на важіль востаннє і вперше,
І щось ніби вбив я бажанням ожити.

І диво далеко, я досі стою тут,
А тиша так хоче розбити повітря.
Підняв вгору руки, відчувши нудоту,
Повз тіло гуляє розбещений вітер.

І зрушив я з місця! І впали додолу
Всі пальці та руки, і шкіра сповзає,
Зникає, як попіл від часу та болю,
Зникає, й нічого мені не лишає.

На попіл одразу я перетворився,
На дим, на повітря, на хмарку зелену…
Пройшов перешкоду, туди просочився,
Позаду залишивши їжу тваринам.

Гонитва повинна продовжитись далі,
Та я вже не знаю куди мені бігти,
Мій розум, здається, нікуди не вкрали,
Та тіло вже зникло. А з ним і всі квіти.

Поривами вітру несе мене всюди,
Гублюся по всьому шаленому світу.
Збулася та мрія – хмаринкою бути,
Й не падати знову в могилу відриту.

Тепер вже окутати всіх – моя доля,
Я світ оповив, розгубився, зникаю…
Створіння сміється з великої волі,
Яку я отримав. Тепер я звикаю…

[ 16/07/09 ]

Тебе побачив перший раз я в барі
Де ти була мов королева ночі
Хотів з тобою бути дуже в парі
Але не знав чи ти того захочеш
Ти стала мому серцю дорога,
Я хоч не спав, але тобою марив
І поглядом я тебе роздягав
Мене заполонили твої чари

ПРИСПІВ

Містика, містика,
з чистого листика,
Стало хорошо
Я до тебе йшов
Містика, магія
повний був наснаги я
Рвався до мети
А мета то ти

І я купив вина й нарвав ромашки
І з тим до твої хати підійшов
Постукав але любої Наташки
Чомусь в пустих кімнатах не знайшов
І в темноті я налякався трішки
Але останні двері відчинив
Тебе побачив голою на ліжку
Ледь спробу згвалтування не вчинив

ПРИСПІВ

Містика, містика,
з чистого листика,
з повного нуля
я попав на бля
Містика, магія
повний був наснаги я
Рвався до мети
А мета то ти

А ти й сама мабуть була не проти
Мене до себе тиснула щосили
До горла мого доторкнулась ротом
І трохи мою шию прокусила
Відчув я, що вшиватися потрібно
І душу свою й тіло рятувати
Тобі тикнув в обличчя образ срібний
Із синім димом ти пропала з хати

ПРИСПІВ

Містика, містика,
з чистого листика,
з повного нуля
я попав на бля
Містика, магія
повний був наснаги я
Та від той війни
Намочив штани

Вітер грав у волоссі, а з неба споглядав Місяць. Десь там, де закінчуються крони дерев, літала нічна птаха. Вона мовчала, але крила її шуміли, перекрикуючи вітер. Попереду – вузька довга стежка, а позаду – орнамент із чотирьох відбитків босих ніг.
Так, вона любила ходити боса. Переймала силу землі і перетворювала на свою красу. Він сьогодні теж був змушений викинути черевики. М ` яко, як кішка подушкою, так вони йшли по землі. Дівчина зупинилась:
— Ти обіцяєш, що ми знайдемо? Я хочу, щоб це бачили всі зірки. – Вона зібгала в долоні край його блідої сорочки. Він усміхнувся і ствердно кивнув головою.
Пройшли ще трохи. Ось воно. Куди не глянь – безмежний простір поля. У піднебессі легенькі напівпрозорі хмарини не заважали бачити зорі. — Прилинь!
Тиша.
— Прилинь!!!
Тільки вітер грає у волоссі…
— Прилинь!!!
І ось небо тріснуло, і з тріщини полилося молоко. В очах дівчини спалахнули вогники, а бризки молока на щоках нагадували вайлуваті сльози. Білий водоспад зашумів. З тріщини на землю плавно з ` їхало ліжко і його сніжнобілі простирадла в одну мить спалахнули.
— Доспій! – вона крикнула це і вогонь підстрибнув до небес. Зірки вишикувались в складні фігури і почали хоровод. У супроводі цієї круговерті він підняв дівчину на руки і кроком рушив уперед. Ввійшовши у вогонь, він поклав її у центр постелі і роздягнувся. Вогонь лоскотав оголене тіло і молодий чоловік почав сміятись, сміятись голосно, наче грім. Коли він опустив очі вниз, його наречена вже лежала оголена — на животі. Він вийняв з-під язика лезо і почав малювати на її спині. Намалювавши коштовну чашу він викинув лезо геть. Для того щоб підправити штрихи, злизав зайву кров холодним язиком. Шкіра шкварчала і йшла пара. Дівчина, не розплющуючи очей повернулась і лягла на спину.
— Вони дивляться?
Він підняв очі догори.
— Так, дивляться.
— Вони завжди дивляться. – Прикусивши губу і набравши в груди багато повітря вона підняла вказівний палець догори і продовжила. – Але тепер вони дивитимуться лише на нас.
І він почав її цілувати. Спочатку кожен маленький рожевий пальчик на ногах, так що їй навіть стало трошки лоскотно, потім піднімаючись вгору до стегон, через лоно він доповз до грудей, і тоді йому відкрилась велична панорама. Поповз далі. Вуста близько. І на мить зупинившись, потанцював навколо родимки на шиї, біля пульсуючої аорти. Його тяжке дихання лоскотало її шкіру. Все! Він тут. І вже через секунду її, здавалось, ніжні руки вчепились в його спину і дерли на шмаття, добираючись до ребер. Якщо подивитись здалеку, це було схоже на велику ватру, де нікого нема на сторожі. Але в небі був медовий місяць, він той, хто засвідчить о цій порі їх єдність і благословить в далеку дорогу.
…Через певний час ліжко дотлівало і шипіло під краплями молочного дощу. Два соковиті втомлені тіла лежали поряд, зв ` язані докупи волоссям у вузол. Коли почало світати, чомусь було дивовижно тихо. І лише час від часу було чути дитяче буркотіння. Буркотіння крізь сон. Порушити тишу наважився лише один. Це світанковий вітер співав дивацьку колискову.

З неба світить жовтий Місяць.
Він сьогодні йде на спад.
Демони виходять з лігвищ
споглядати зорепад.
А на сцені музикант.
Що ж за пісню він приніс?
Я підхожу трохи ближче…
Зала раптом вибухає —

Біс!

Крізь старі вітражні вікна
сутінки ввірвались в зал
і під вигуки глядацькі
розпочали чортобал.
Музикант перехрестився — перед ним у повний зріст
виріс з пилу і туману
той, кого всі гучно звали —

Біс!

Ритм копитом вибиває
і смичок він направляє.
То з«являється… зникає…
Водить тебе за твій ніс

Біс!