Дайте ще дощу!
Хвилинами чекання вбивається самотність
і вішається в відчаї на стіну,
Кривавими мелькаючи стигматами.
Заб’ється у конвульсіях і стихне,
Згубившись у безодні тих агоній…
За чимось недосказаним в погоні,
За чимось недописаним, як сон.
Я знаю
Вірю
Жду
І скірізь лиш Ти.
і кам’яні мости, хиткі, як правда
і почорнілий з горя небосхил…
а стомлена душа вже й не здригнеться
у гамівній сорочці каяття…
безглуздий день
змарноване життя…
а ти все ждеш
ти ждеш
бредеш по

Читать дальше →

Тополям в коси золото ніжно вплелося
І свіжий вітер неба цілує блакить…
Ходімо в осінь. В нашу з тобою осінь,
Ходім навічно, поки іще горить.

Я буду гріти подихом твОї долоні
І наше сонце в темряву вічну нести.
В цієї осені ніжно-п’янкому полоні
Є тільки двоє. Є тільки я і ти.

Дороги, парки, стомлене місто і люди…
Торкнусь до вічності знову на твоїх устах…
Такої осені більше уже не буде,
Вона щось вічне в наших лишила серцях…

Кленовим листям падала нам на плечі
І синім небом в наші вливалася сни…
І Київ стих, коли обіймав той вечір
Мою кохану осінь з душею весни…

Я ненавиджу місто в которому я живу,
Хочу звідси тікати на інші відомі тверді,
Але свого терпіння натягую тятиву,
Бо суворого «треба» колишуться звуки вперті.
Засмальцьоване небо, через душі віконних рам,
І нудьгуюче сонце із запаленими очима,
Щоб із міста втекти, я здавалося б, все віддам,
Та тікаю від себе, вишуковуючи причини.

Крізь сірі дощі і калюжі
У місто безлике й байдуже
Крізь вранішні роси
Ввірвалася осінь,
Холодна і боса
Впліталася в коси,
Березам у коси,
із мене сміялася…
Досить.

Вже досить плекати надію,
Що я все забути зумію…
Сказати відверто
І серце роздерти,
Із пам’яті стерти,
Скоріше померти…
І в цій круговерті
Я знов розумію:
Навіщо?

Навіщо чекати на краще?
Молитися Богу? Нізащо!
Так тисне у скронях
Дощем на долоні
І по підвіконню
Сльозами агоній
Прокляте безсоння…
Я знову в погоні
За чимось.

І ніби в останню хвилину,
Проносяться перед очима,
Мов кадри із драми,
Роки за роками,
Що стежать за нами,
Хапають руками
Й чужими шляхами
Кидають, як мотлох,
Вбивають….

А місто мене не помітить.
Таких, як я – безліч у світі…
Лиш небо ридало,
просило, благало,
до себе так звало,
так важко зітхало….
а я ж і не знала,
що просто вмирало
кохання.

Місто… і літня спека.
Автобуси – спраглі риби
В навушниках сонні треки.
Розетку шукає штекер
У мріях – Гаваї-Кариби.

Дерева припалі пилом — Уже не зелені – сірі…
У когось по телику – мило
Когось з головою накрили
Морські і радіохвилі.

У когось кректить під ногами
Гравій — тоном старечим.
Надворі лише шум-гамір.
У мене є точний намір
Тікати, забравши речі.

Блискавка жаданої зустрічі
Вітається ранок холодний зі мною
Своїм світло-сірим зажуреним небом
І вітер турботливий свіжою грою
Усе без упину торкається тебе.

Ліричне мовчання німого бетону
Все пестить надії й зволожує очі
І ось я, нарешті, посеред перону
Стрічаю твій погляд солодкий дівочий.

Усмішка полонить усе моє тіло
І швидше все кров пробігає крізь серце.
Й хоч залишки глузду, як порох, згоріли,
Я скромно в собі залишаю усе це.

Невпинно диханням руйнуючи холод
Й повітря куйовдячи впевненим рухом,
Витягую з простору чар твоїх солод
Й пронизуюсь наскрізь їх лагідним духом.

Тендітну троянду небесних стосунків,
Прикрашену сонячним щирим відтінком
Приношу, як фон до твого поцілунку
Й збагачую світлом звичайну картинку.

Минатимуть дні та секунди нестримно,
Пролинуть усмІшки та миті сумні,
Усе-одно сонце буде чи зимно,
Найбільшим коханням ти будеш мені!

Шукаю вірш у місті, щей надвечір.
Зміряю поглядом затоптаний асфальт.
Блиск ліхтаря впаде на голі плечі.
І розібється на мільони кілобайт.
Шукаю вірш в запиленому місті.
Знайду лише пописані листки.
Вони пропали в дощовому падолисті,
Або цей сон здійсниться навпаки.

Пітьма обійняла палаюче місто,
Будинки, як факели, скрикують болем,
Зле полум'я в душі вхопилося міцно,
В'їдаючись в очі, засліплені горем.

Крізь дим і скалічене пилом повітря
Дорогою йшов, озираючись тихо.
Обличчя кипіло, так схоже на звіра,
І ніс він для людства запечене лихо.


Читать дальше →

Люблю це місто
Люблю цей асфальт
Кохаю відчуття його підошвами моїх кросівок
Ніч
Вона тут особлива
Зі світло-рожевим небом
Та помаранчевими квадратиками вікон
Чимось нагадує радіацію
Мабуть самотністю
А я опромінений нею
Прилип поглядом до нескінченності
Кохання зібрало речі
Та влаштувало собі вікенд
Залишивши тільки
Ліхтарі
І легеньку пляму спокою
Напою місто щастям
Хай зробить щось шалене