Не буду я балад складати осені,
вона цей рік чекань моїх не справдила.
Пройшла недбало скрізь ногами босими
Й на вірний стати шлях мені завадила.

Не малювала, як звичайно, золотом,
Або ж я просто розучилась бачити…
Лиш небо по-осінньому розколоте,
Та осені усе можна пробачити.

Затинхе вечір, холодом повіявши,
Махну рукою — й в дім зайду зігрітися.
Я марнувала час, в кохання віривши,
Чому ж бува так важко розлучитися?..

Я лиш тому на світі цім зосталася,
Де всі чужі для мене перехожі,
Бо в нім є ти. Ні, я не закохалася,
Ми просто із тобою чимось схожі…

Хай сном зима зачепить місто втомлене,
і білим снігом новий шлях простелиться.
Ти просто є. А інше все — умовності.
Вони із часом згинуть, перемелються.

Ти просто є. І краще засинається,
Коли крізь дощ ім'я твоє почується.
А може, просто осінь з нами грається,
ховаючись у сірих барвах вулиці…

Майбутній він, десь загубився,
Він буде ще, його поки нема.
Відразу він з мелодією серця злився,
Моєї гітари ще не зірвана струна.
Він ще попереду, він буде ще і скоро,
Ох, як же я надіюся на це.
Мов хвилею мене це захлисне у море,
Я б з радістю забула про усе.
Чи буде він? Тепер уже вагаюсь…
Цей «хтось », що переверне все життя.
Та тільки зараз я між серцем й головою маюсь,
Чи може жить минулим це і є мета?
Майбутній він, десь загубився,
Він буде ще, його поки нема.
Та поки час іде, а образ його впився,
У моє серце, голову й життя…

Лотлоріен

 

Ніжний ліс…Лотлоріен…тихо-тихо віє вітер…і хоч здається, що жоден листочок не колихнувся…кожен з них здригнувся в середині…бо ж вітер – це зміни…або нагадування…про щось минуле…чи про те…чому ніколи не судилось бути…музика…музика ельфів…музика смутку…ліс…він чекає свого часу…бо ж не звичайний він…із золотаво-срібним листям…яке обсиплеться лише тоді…коли прийде кінець…кінець всьому…ліс помре, щоб більше ніколи не відродиться. А поки…він стоїть…а листки…згадують…мріють…і тихенько дзвенять…а хтось ледь чутно прихилившись до дерев слухає…мелодію смутку.

*О, Лотлоріен…прекрасний краю…світла, смутку і надії…де знайти тебе?*

 

 

Отруйна музика зимового дощу…
Довкола темінь, мертва пустота.
Лиш гул авто доноситься здаля.
В очах сльозинки, в роті гіркота
І погляд, як у вбитого кроля.

І знов апатія калічить усі справи
Жагу життя жене у далечінь…
Не хочеться ні миру, ні розправи,
Пірнути б лиш в байдужості глибінь.

Раптово блиснуть десь в тумані твої очі
Й поглинуті пітьмою зникнуть враз…
З жахливим сном я прокидаюсь серед ночі
І п’ять хвилин ловлю, що все гаразд.

Ці сни так мучать, що втікає спокій
І не вертається до самого рання
Лишається лиш розпач сліпоокий
Та снів моїх нестерпне пізнання.

Там ніч в душі — вогка, смертельно хвора…
Вона збирає всю пекельну біль
І коле нею в серце, мов потвора.
І страх крадеться в мозок звідусіль.

І лише Сонце це здолати може,
Але до нього довгих п’ять годин.
У вічі смуток загляда вороже…
І знов лишаюся із снами я один.

Попри всю креативність, ліхтарик залишався серйозним…
Вже звечоріло й пробудивсь ліхтарик,
Розлився світлом на німий бетон.
Сховався місяць у якийсь футлярик
І лиш ліхтарик плакав на перон.

Вже й дощик поруч легко моросив
І сірий котик заховавсь під кущик
А я стояв і ніченьку просив,
Щоб був брехнею цей дзвінок клятущий.

Хоч ти ще в п’ять сказала: «Не приїду»,
Я все не вірив і чекав на диво.
Від потягів не залишилось й сліду,
А я повторював щомиті: «Все можливо»…

Побіг вже й дощик, і не попрощавшись.
Лише ліхтарик вірно вахтував.
Пустий перон, в напівпітьму сховавшись,
Нічого вже давно не віщував.

Я сумував за милим голосочком,
За дотиком, ніжнішим за любов,
За найщиріших почуттів струмочком
Та за цілунком, що спиняє кров…

Минула ніч і почало світати,
Повзли промінчики в ранковій метушні.
Ліхтарик вирішив: пора йти спати…
Й залишив тільки спогади сумні.

Підвівсь я тихо та побрів додому,
Лишив старіти стіни прохолодні,
Через думки давно забув про втому,
Я знав, що будеш ти… Хай не сьогодні.

Надія… ось що може стати твоїм найбільшим страхом і найнебезпечнішим ворогом!.. Особливо тоді, коли ти зішкрібаєш її звідкіль тільки можна, збираєш по крихті і врешті-решт починаєш вірити в неї!
…Ніч, зорі, широке підвіконня і мелодія Sur le fil з улюбленого фільму «Amelia»… Дивлячись у мерехтливе небо, запивала мрію червоним вином та гіркими сльозами. …Mikado… Саме з нього все починалося і ним, напевно, закінчиться.
Лише тепер вона зрозуміла, чому так ненавидить осінь… Усе через холод!!! Клятий холод! Він знебарвлював її почуття… а вона так не любила монотонності, сірості, буденності… Це вона, проклята осінь, звабила її мрію, її ідеал, кохання всього її життя…
«За тебе!!!», – шепотіла тремтливим голосом, звертаючись до свого Бога, ікону якого бережно тримала в руках. «За всі ті миттєвості, що об’єднували тебе і мене у словах «ми», «наше», «разом»… Знаєш, сьогодні вперше говорю сама із собою! Ненормальна? Та ні, цілком здорова, адекватна. Просто… просто боляче… До болю боляче… Тавтологія? Ну і нехай, сьогодні – можна. А пам’ятаєш як ми познайомились? Я переступила через свою гордість і заговорила до тебе першою. Хоча, чому одразу «переступила через гордість»? Просто зламала стереотип того, що першим ініціативу мав проявити ти. Всього на всього!!!».
Згорнулася клубочком, притулилася губами до холодної шибки, відчуваючи тремтіння свого п’янкого подиху. Каро-зеленими очима вп’ялася в жовтизну осіннього листя, яке, наче ковдра, вкривало примерзлу землю. Вона теж хотіла тепла!!! Його тепла… Щоб як колись… Щоб як колись його руки зігрівали її руки, його вуста зігрівали її вуста. На хвилину заплющивши очі, пережила все спочатку.
Коли п’яніла – набиралася сміливості. Опустошивши пляшку Mikado набирала номер його телефону, який знала без пам’яті і… просто дихала… а потім плакала. Ридала, заливалася слізьми, не знаючи чи ще жива і на якому світі. На замерзлому склі кінчиками пальців різними мовами писала «люблю».
…Зневірилася… майже. До останньої миті не могла повірити в те, що бачила за вікном! Крім дощу, який розплакався разом з нею, крім осіннього листопАду, що кружляв у повітрі, за вікном стояв він. На колінах. З оберемком її улюблених квітів!
Його «вибач» запалювало світло у всіх вікнах будинку! Його «люблю» змушувало дощ і її плакати ще сильніше! Її «так» на віки розтопило іній, що бува покрив його почуття!
Надія… ось що може стати твоїм найліпшим другом!.. Особливо тоді, коли ти зішкрібаєш її звідкіль тільки можна, збираєш по крихті і врешті-решт починаєш вірити в неї!!!
Happy end!

коли відлітають надії
коли розбиваються мрії,
коли ніби й дихати вмію
та в грудях від болю мліє
і думки що там десь ти є
надії вогонь ледь жевріє
чи вітер на нього повіє
чи попелом то все зітліє
а я поки божевОлію…

коли розступається море
коли нахиляються гори
коли навіть стіни говорять
що теж відчувають горе
не спиться у пізнюю пору
і тебе немає поруч
картаю себе докором
а сили кінчаються скоро
і я впадаю у морок…