Ясна холодна ніч… Еротичний півмісяць звабливого помаранчевого забарвлення надивовижу щедрий сьогодні на привітність. Сутінки запаморочливо окутали цей сонячний світ, наситили пилом темряви… Світлої темряви… Такої, що серденько притихає, помітивши її, працює тишком-нишком… Чи то від страху, а чи від обережності, або й просто за звичкою… Мороз, забувши про весну, також завітав до нас на свято та пощипує всім вуха своєю вермішеллю. Він ніколи не відстає просто так. Його потрібно переконливо переконати, що ти дуже зайнятий, а тепло масажує тобі щічки. Тоді до нього доходить вся аутсайдність справи і він мандрує шукати наступного новозакип’яченого та трохи необачного шукача вантажу своїм органам сприймання радіо.

Дорога. Нагадує падіння. Кудись глибоко-глибоко і надиво рівномірно та м’яко. На світіння фар уваги не звертаєш. Це нудно. Це обов’язок особи за кермом. Сам поринаєш у динамічно мінливі та ледве видимі силуети сторожів вулиць, котрі гордо йменують себе каштанами. Коли-не-коли вискакують ліхтарі, додаючи в цю готику іскорку сучасності, нагадуючи про ясну відсутність сну у дану мить та невмируще існування світла. І тільки зорі маяками демонструють нам береги та орієнтири і ні за який хабар не покидають своїх постів, хіба посмертно, зберігаючи всесвітню гармонію, неординарність і крижані уламки постійності.

На дні провалля не менш екзотичне меню. Напівзалишений у живих костел, маринований у руїнах, приправлений битвами, емоціями, зачарованими поглядами, акуратно понадрізуваний розпеченим плином часу, посипаний променями флуоресцентного ліхтарика, котрі розтають на таці під назвою небо. Небо тих самих сутінків, глибоко-синє, темно-п’янке та трохи божевільне. Гілочки «петрушки» додавали йому ще більш екстравагантних відтінків, приманюючи привидів та сни. Навпроти вже далеко не одну годину красується церква. Солідна синява дзвінниці та вогні свічок навколо, десертовані розмаїттям поглядів та посмішок, напували загальну картину романтичністю, епатажністю та неодмінно душевним спокоєм і натхненням. Знайомі оченята все бігали куточками натовпу, метушились, та ледь помітно виказували радість. Вуста оточуючих теж не соромились, зігріваючи атмосферу теплом свята. Дзвін пірнав глибоко у серце та залишав там автограф… Сміливо, розкуто, аніскілечки не боячись осуду чи відповідальності за правопорушення. Довершеністю добивало поєднання жіночого співу та милозвучно-хаотичного перемовляння соціуму…

Раптом до моїх очей потрапляє куля ЇЇ виду. Куля зразка АК-74, котра попутно пропалює у серці чергову дірку. ЇЇ увіковічнений пам’яттю жест підриває ритм дихання. Хочеться лиш сповільнення детонатору часу, але бажання, хоч і настільки сильні, щоб здійматись у небо, не готові ще до подолання озонового шару. Знаю, що ніколи не буду з НЕЮ, але водночас нізащо не зумію дістати мирний контракт на цій війні…

Місяць вже винирнув із апельсиноподібності. Та сірів небосхилом, пісвічуючи шлях. Вдома чекає любов, турбота та волохата собака. Люблю такі ночі. Вони сприяють поліпшенню сезонної релаксації моєї душі та просто бадьорять кохання… Спасибі за все…

Зірки…
Заточують в полон.
Думки…
Палаючий вогонь.

Нестерпна ніч,
Невірний сон.
Двоє об біч
Ідуть мостом.

Той міст — не міст,
Той міст — зв'язок,
А може й ні…
І знову сон…

Зв'язок
Двох різних берегів.
Зв'язок
Невизнаних світів.

Вони пройдуть
Здолавши страх
І не вернуть
Те щастя в крах.

І міст — не міст,
І міст — зв'язок…
Двоє — один…
Ціле із двох…

Поснули всі дерева, і мовчать
Зірки на небі, що дарують тишу,
Уже поставлена Зими сумна печать,
Її автограф на вікні залишений.

Вже кригою покрита зелень карт,
І місяць вже, як Осінь розпрощалася,
Скажіть мені, чого той холод варт?..
Вже котра ніч вогнем Зими зайнялася…

Стогін зимової ночі…
Розмова без слів… лиш очі…
Тремтливі думки… бажання…
Що робить з людьми кохання!?!

Вбиває? Дає надію?
Не знаєш… А я повірю
У те, що кохання плаче,
Коли чиюсь зраду бачить.

У те, що воно сміється
Від щирого-щирого серця
В ту мить, коли щастя близько,
І зорі коли низько-низько.

У те, що воно ридає,
Коли забагато знає
Про відстань і про розлуку,
Яка приріка на муки.

Кохання буває різним:
І ніжним, і трохи грізним.
Зі смАком ванільного неба,
І з перцем, коли того треба.

Воно говорити вміє,
Коли навіть голос німіє.
Під стогін зимової ночі
Розмова без слів… лиш очі.

Сутінкові судження
Безжальна ніч і тихий шепіт грудня,
Холодний вітер та лапатий сніг.
І знову вулиця холодна та безлюдна,
Ніхто не зробить кроку на поріг…

Зажурено поскрипує береза,
Тоненьку вишню зціпило давно,
Морозу пальці, наче бритви леза,
Деруть обличчя, та мені усе-одно.

Однаково, що зледеніли руки
І сніг понабивався у взуття.
Броджу я, умираючи від скуки,
І на твоє чекаю прибуття.

І місяць уникає цих ночей,
Втікає, прикривається імлою.
Він є аналогом моїх очей,
Ховаючись за хмарок пеленою.

У білу ковдру загорнувсь горіх
І так заснув за метр від паркану
І настрій мій давно уже знеміг,
Не вірю, що боротись з цим я стану.

Ти вкотре кажеш: «Сонце підійметься»,
Та хтозна скільки ще мені чекати.
Здається, світло вік не повернеться…
І довго ще прийдеться замерзати.

А тривала то днів три…
Дивлюсь на тебе – ти зажурено-проста,
Сидиш незрушно і завзято мрієш…
Повільно згладжуєш у посмішку вуста
Так лагідно, то лише ти умієш.

Торкну легенько пальцем твою щічку,
А ти умить спіймаєш мою руку.
В цю теплу і весняно-тиху нічку
Куди й поділися думки про біль і муку

Вмить дивовижно щезла звична туга,
Розвіявся враз сумнівів туман,
Пофарбувалась в біле чорна смуга,
Не відчуваю вже минулих ран.

Міцні обійми й пристрасний цілунок,
І цей чуттєво-ніжний язичок.
Приймаю його, мов небесний трунок.
Моєї крові він бунтівничок…

Частішає період твого вдиху.
Усе завзятіше голубиш ти мене.
Допрограває плеєр пісню тиху,
Та не завершується щастя неземне…

А тепла ніч в легесенькій зажурі
Огорне нас туманною пітьмою…
Належати щасливій субкультурі
Я став від першої ще зустрічі з тобою…

Попри всю креативність, ліхтарик залишався серйозним…
Вже звечоріло й пробудивсь ліхтарик,
Розлився світлом на німий бетон.
Сховався місяць у якийсь футлярик
І лиш ліхтарик плакав на перон.

Вже й дощик поруч легко моросив
І сірий котик заховавсь під кущик
А я стояв і ніченьку просив,
Щоб був брехнею цей дзвінок клятущий.

Хоч ти ще в п’ять сказала: «Не приїду»,
Я все не вірив і чекав на диво.
Від потягів не залишилось й сліду,
А я повторював щомиті: «Все можливо»…

Побіг вже й дощик, і не попрощавшись.
Лише ліхтарик вірно вахтував.
Пустий перон, в напівпітьму сховавшись,
Нічого вже давно не віщував.

Я сумував за милим голосочком,
За дотиком, ніжнішим за любов,
За найщиріших почуттів струмочком
Та за цілунком, що спиняє кров…

Минула ніч і почало світати,
Повзли промінчики в ранковій метушні.
Ліхтарик вирішив: пора йти спати…
Й залишив тільки спогади сумні.

Підвівсь я тихо та побрів додому,
Лишив старіти стіни прохолодні,
Через думки давно забув про втому,
Я знав, що будеш ти… Хай не сьогодні.

… Ні день, ні ніч
Ані хвилини
І віч навіч
Я як дитина
Стою тремчу
Жду покарання
Бо я відчув
Її кохання
Але стіна
Що не здолати
Поділить нас
Не дасть кохати
Та що ті стіни?
Що лякає
Ніщо не спинить
Бо кохаю…

Погляньте за вікно. Там зорі.
Тихенько одягніться, взуйтесь
і йдіть на вулицю. Там море!
А ранок прийде, не турбуйтесь,

тепер не час вам засинати!
У небі Місяць магнетичний.
Він жовтий, трохи вайлуватий.
Світляк кружляє хаотично,

освітлює собі доріжку,
чарує око тим, що бачать.
І горе тим, хто там, у ліжку
ніколи цьго не побачить.

Ця ніч ніколи не вернеться,
про неї згадка не засне.
Вона, в моїм лишившись серці,
на добру справу надихне.

Вітер грав у волоссі, а з неба споглядав Місяць. Десь там, де закінчуються крони дерев, літала нічна птаха. Вона мовчала, але крила її шуміли, перекрикуючи вітер. Попереду – вузька довга стежка, а позаду – орнамент із чотирьох відбитків босих ніг.
Так, вона любила ходити боса. Переймала силу землі і перетворювала на свою красу. Він сьогодні теж був змушений викинути черевики. М ` яко, як кішка подушкою, так вони йшли по землі. Дівчина зупинилась:
— Ти обіцяєш, що ми знайдемо? Я хочу, щоб це бачили всі зірки. – Вона зібгала в долоні край його блідої сорочки. Він усміхнувся і ствердно кивнув головою.
Пройшли ще трохи. Ось воно. Куди не глянь – безмежний простір поля. У піднебессі легенькі напівпрозорі хмарини не заважали бачити зорі. — Прилинь!
Тиша.
— Прилинь!!!
Тільки вітер грає у волоссі…
— Прилинь!!!
І ось небо тріснуло, і з тріщини полилося молоко. В очах дівчини спалахнули вогники, а бризки молока на щоках нагадували вайлуваті сльози. Білий водоспад зашумів. З тріщини на землю плавно з ` їхало ліжко і його сніжнобілі простирадла в одну мить спалахнули.
— Доспій! – вона крикнула це і вогонь підстрибнув до небес. Зірки вишикувались в складні фігури і почали хоровод. У супроводі цієї круговерті він підняв дівчину на руки і кроком рушив уперед. Ввійшовши у вогонь, він поклав її у центр постелі і роздягнувся. Вогонь лоскотав оголене тіло і молодий чоловік почав сміятись, сміятись голосно, наче грім. Коли він опустив очі вниз, його наречена вже лежала оголена — на животі. Він вийняв з-під язика лезо і почав малювати на її спині. Намалювавши коштовну чашу він викинув лезо геть. Для того щоб підправити штрихи, злизав зайву кров холодним язиком. Шкіра шкварчала і йшла пара. Дівчина, не розплющуючи очей повернулась і лягла на спину.
— Вони дивляться?
Він підняв очі догори.
— Так, дивляться.
— Вони завжди дивляться. – Прикусивши губу і набравши в груди багато повітря вона підняла вказівний палець догори і продовжила. – Але тепер вони дивитимуться лише на нас.
І він почав її цілувати. Спочатку кожен маленький рожевий пальчик на ногах, так що їй навіть стало трошки лоскотно, потім піднімаючись вгору до стегон, через лоно він доповз до грудей, і тоді йому відкрилась велична панорама. Поповз далі. Вуста близько. І на мить зупинившись, потанцював навколо родимки на шиї, біля пульсуючої аорти. Його тяжке дихання лоскотало її шкіру. Все! Він тут. І вже через секунду її, здавалось, ніжні руки вчепились в його спину і дерли на шмаття, добираючись до ребер. Якщо подивитись здалеку, це було схоже на велику ватру, де нікого нема на сторожі. Але в небі був медовий місяць, він той, хто засвідчить о цій порі їх єдність і благословить в далеку дорогу.
…Через певний час ліжко дотлівало і шипіло під краплями молочного дощу. Два соковиті втомлені тіла лежали поряд, зв ` язані докупи волоссям у вузол. Коли почало світати, чомусь було дивовижно тихо. І лише час від часу було чути дитяче буркотіння. Буркотіння крізь сон. Порушити тишу наважився лише один. Це світанковий вітер співав дивацьку колискову.