<<Сяючий надобранок>>
Глянь, сонечком ясним заквітчана ніченька
Вмить зрине із долі додолу у день…
Нехай же не бачать заплющені віченьки
Асфальту німого бездушних пісень.

Хай теплим світаночком радість сповинеться,
Хай ніжність обійме чуттєво цю мить.
І серце до тебе нестримно так кинеться,
й об ґрати грудей по тобі защемить

Душа десь покине, схопившись із ліжечка,
Повз місто до тебе тулитись втече.
Ледь стане на килим твоя ніжна ніжечка,
Як світло-душа поцілунком впече.

Так сяймо навіки любов’ю і дотиком
Та грієм обіймами наші чуття…
Я ніжно-ніжнесеньким сонячним котиком
Зубами і кігтями за це життя!

Їй
Vogneslava_Svarga

За вічність до смерті літа
Вдих-видих.
Твій порух. Цілунок безжалісно-ніжний.
І ніч.
Навколо весь світ, але я віч-на-віч.
З твоїми чуттями суміжний.

Смак-запах.
Вогні та
заледве допалене літо.
І стук…
Шалене безумство від крил чи від рук
Й душа що так прагне летіти.

Біль-дотик —
Безсмертя. Мовчанка, мов виткана з казки.
Твій сон,
Мить щастя на кон і з Дніпром в унісон.
Тону серед світла та ласки.

Злет-крила
До тебе. Здіймаюсь, мов янгол, у небо,
У вись.
Здіймись подивись, як ми в щасті сплелись
Як нам окрім нас ніц не треба.

Та горе.
ВСЕ лине. Відносить за часом бажання
І смак.
Твоєї любові стирає, однак
Ніколи не вмруть сподівання.

Тремтіння.
Самотність. І дотику рештки на плечах.
Свій страх
Я ховав у думках, та з тобою стер в прах.
Наразі ж на жаль порожнеча…

Зараз тільки ще 21-ша година,
Зараз поки що 21-ше століття
І за день ти моя 21-ша людина,
Але перша в думках, і надіях на світі.

Слово 21-не, в попереднім абзаці,
І три дивних числа, як твої поцілунки.
Я не прагну від тебе бурхливих овацій,
А лише зберегти хочу наші стосунки.

21-ший вже подих цілунком потому,
21-ший мій дотик ти палко зітхаєш.
Я з тобою не знаю про біль і про втому,
Ти ж зі мною про страх і печаль забуваєш.

Замалюю коханням ці вечір і видих,
Утоплю в світлі місяця наші обійми.
Такі теплі слова й чарівні краєвиди.
Та будуємо щастя із здійснених мрій ми.

Долі й часу все менше, та й вічності мало
Аби разом нам вдосталь набутися поруч.
Ти все кажеш: «Як я ще тебе не дістала?»
— Як? Кохання ж росте моє стрімко угору.

Число 21 промайнуло, забулось,
Пролетить і цей вечір крилатий повз пам'ять,
Та я в вічність внесу те як ти посміхнулась
І як наші страхи побороли ми самі.

Линули душі, розтинаючи вітер
Згас знесилений день, рознеслася скрізь темінь,
Густі сутінки в закутки порозбігались.
Знаю, близькості радість й в пітьму пронесем ми,
Лиш би докорів й нерозумінь не зосталось.

Теплий морок і з холоду витканий вітер,
Світлих зір усе більше помітно з-за хмари,
Місяць зважилась ніч нам поблідлий відкрити
І у повні ясній відчинилися чари…

Твоїх колір очей раптом сяйвом змінився
Й ікла витяглись, як в молодого собаки.
Й мій німий силует на шмаття розлетівся,
Залишилась лиш постать стійка вовкулаки.

Що настільки ми різні, ніхто і не думав.
Ззовні, наче розділені дві половинки.
Світів добуток наших всього лише сума
І у кожного вічності зрілі частинки.

Через шок і тривогу рвонули ми вгору,
Вверх по схилу, щоб небо відчути на дотик…
Та звалила обіймами в ніжність простору
Й в край тендітно горнулась до тіла мого ти.

Хоч холодна була ти і серце мовчало,
Та моє з тих пір досі за двох стукотить…
Ти вслухалась в биття це й незрушно лежала
Й ще на вік розтягнути хотіла цю мить.

Через — тут повз (прим.авт.)

Ми поринаємо у сни та мрії,
Тримаючись за руки у думках.
З обох сторін стіни — надії,
Збудовані на наших небесах.
Ти поглядом пронизуєш мій панцир,
Ці гострі очі навпіл ріжуть світ.
Позаду кілька старих станцій,
Там вже давно розтанув лід.
Але попереду яскраві миті,
Повітря досі ще таке живе…
Твій голос донесе до мене вітер,
Я чую вже, як він сюди пливе.
Ти обійми мене, щоб чути подих,
Тебе зігрію я і прожену мороз.
У цьому світі, повному турботи,
Без тебе я всього лиш просто Хтось.

Я б навік себе залишив
Згадаю лагідну весну
В твоїх обіймах і відчую
Я радість більшу ніж від сну
Та палко тебе поцілую.

Зомліє серце на хвилину
Від твоїх ручок-сангвінічок,
Від твого видиху за спину
Та від контакту наших щічок.

Закрию я у цю мить очі,
Щоби сильніш тебе відчути.
Так відпускать тебе не хочу,
А лиш кохати та горнути.

Наркотик так не пробиває,
Таких ще не створили люди.
Усі лиш тілу догоджають,
А ти – душі. Ти просто чудо!

Цілунком тобі котрий раз
Зізнаюсь ніжно у коханні,
Обійме тепло пристрасть нас
Й турботи підуть у вигнання.

Я так боюсь утратить це,
Чи тебе раптом загубити.
Мого ти щастя винуватице,
Без тебе не умію жити.

Навіяний видом дорожніх ліхтарів
Тепла темрява та трохи сонний спокій,
Ніжний вітер з сотнею вогнів,
А навколо клени невисокі
Шепчуть про лист втрачений мені.

Коло їх ліхтарик сумно плаче,
Ронить світло на незрушний сніг.
Терпляча нічка, піснею неначе,
Повільно складує сніжинки нам до ніг.

Бадьоро вітер кине свіжий подих.
Ці мерзлі дихання нам холод принесли…
І промайнуть в уяві епізоди,
Коли з тобою разом ми були.

Коли, до болю міцно обійнявшись,
Прощались під подібним ліхтарем.
Від щастя у думках у рай піднявшись
Та відчуваючи в душі приємний щем.

Очиці твої, сповнені коханням
Та трішки тугою сердечною налиті,
Дивились на менЕ палким зізнанням
У почуттях, що досі не убиті.