Темно…
Вдих. Видих…
Серце стукає у вухах…
Я йду…
Куди? Навіщо? Це мені не відомо. В мене заплющені очі. Чого б це?
Пітьма поступово відступає, набуває обрисів і звуків…
Вдих. Видих…
Я йду незнайомою вулицею залитою жовтим світлом ліхтарів.

Читать дальше →

«Поправді кажу вам, що деякі з тут-о приявних
не скуштують смерти, аж поки не побачать
Сина Людського, що йде в Царстві Своїм» (16: 28).

Я поверталася додому ввечері. Повітря було сповнене якогось дивного запаху: він був і гіркуватий, і солодкий водночас. Будив у мені щось тривожне, а що саме не могла зрозуміти: ніколи-бо не вміла читати знаків. Могла тільки передбачити їх наявність. Цей запах примусив мене здригнутися і пришвидшити ходу, – що я й зробила.
Ішла, а запах не зникав – звисав сивими клаптями туману із сухотних химерних гілляк дерев і поволі стікав на землю, мов згущівка. Моторошність вечора посилювалася тою обставиною, що була п’ятниця. А точніше – Страсна п’ятниця. І доки я поверталася уже геть темним селом із зупинки автобуса до дому із постатей дерев усюди мені примарювалися десятки чорних хрестів.
“Жахлива робота, якщо її треба робити навіть у Страсну п’ятницю!” – думала і все куталась у тоненький холодний плащ. Йти від зупинки до хати було ще досить далеко – і я поспішала.
А туман далі нависав над землею і ставав щодалі то все більш непроглядний, наче мур – такий, що вже вдвох кроках не було анічогісінько видно. Мабуть, саме тому я зненацька ступила у здоровезну калюжу й мене всю аж по самі кістки протяло сирістю. Скрикнула: “Дідько!”, миттю вискочила з калюжі й, вся тремтячи, пустилася уже бігти. Та раптом просто переді мною з туману виринула темна постать. Я злякалася, звідкись із глибини мене вирвався різкий неприємний голос, – і відступила назад. Доклавши зусиль, таки зуміла роздивитись вкрите зморшками воскового кольору обличчя у тумані й полегшено зітхнула:
– А, то ти, Старий Андрею?! Але ж як ти мене налякав! Мені ледь серце не розірвалося!
Старий Андрей – то волоцюга й алкоголік із нашого села, який тинявся і пиячив уже років десь так із тридцять.
Чого Старого Андрея завжди називали старим мені невідомо: адже йому було десь ледве за п’ятдесят. Можливо тому, що завжди він був п’яний, увесь обірваний і смердючий, відтак лицем нагадував столітнього старця. Зрештою, Андрей і сам себе весь час називав старим: мабуть, душу почував у собі столітню.
“О! Андрей… – казала, бува, огидно кривлячи свої тонкі губи, моя покійна прабаба Ґандзя. – Та то сам дідько, а не Андрей! Страшні діла зробив він перед Господом Богом – от і топить душу свою в оковитій! То є проклятий, проклятий чоловік: тинятися йому білим світом аж до суду Страшного Божого!”
Старі люди в селі пригадували, що Андрей пити розпочав не просто так. Казали, була тому якась причина, та її давно вже забули. Моя прабаба згадувала, що він нібито спалив хату свою – разом із дружиною і маленькою кількамісячною донечкою. Але як це трапилося і яка тому причина, – ні моя прабаба, ані інший ніхто відповісти не міг. Та й чи правда це про пожежу – також. І ще на одне питання щодо Старого Андрея ніхто в селі не відповів би: коли востаннє бачив його тверезим.
Андрей завжди був п’яним, – скільки його пам’ятаю. Мама мені казала, що коли я народилася, то Старий Андрей уже пив. Коли була я ще зовсім малою, то вдома мене завжди лякали Андреєм: якщо не будеш ходити по неділях до церкви, то будеш мати такого чоловіка, як Старий Андрей; якщо зараз же не підеш спати – то прийде Старий Андрей і забере тебе – всю ніч будеш волочитися з ним по селу… Уява моїх рідних працювала на повну – і у дитинстві Андрей був для мене варіантом страшного народного Бабая, яким лякали неслухняних діток. Коли він час від часу забрідав у нашу хату, я тремтіла як листок на вітрі. Однак, дуже швидко встигла я вирости й позбутися своїх дитячих страхів, а от Старий Андрей незмінно продовжував тинятися по селу напідпитку. У дитинстві навіть думала, що то його професія: “Вуйко Василь – столяр, вуйко Семен Петрович – вчитель, Мирон Іванович – лікар, о. Теодор – священик, а Старий Андрей – пияк», – не раз роздумувала я, дивлячись на Андрея.
Трохи пізніше зрозуміла, що то не професія, а щось значно суттєвіше. Малою любила читати і перечитувала все, що знаходила вдома і по сусідах. І якось натрапила на легенду про Агасфера – Вічного Жида, який штовхнув Ісуса й був проклятий тинятися по світі аж до Страшного Суду. От тоді вперше подумала, що наш Андрей – Вічний Пияк – хтось на зразок Вічного Жида. Вічний мандрівник напідпитку. Тільки за який страшний гріх прокляв його Бог – не знала. Так я дійшла висновку, що то не професія, а щось значно суттєвіше. Його персональна субстанція болю, його індивідуальні цвяхи до індивідуального хреста страждань.
Так от, Старий Андрей несподівано з’явився з туману, став як вкопаний переді мною, мовчав і дивився на мене крізь вузькі шпарини своїх очей (у нього завжди були чи то такі малі очі, чи то так спиті сумні повіки нависали над ними, але очей Андрея майже ніколи не було видно). Я спробувала обійти його та піти далі, проте Андрей уперто стояв на стежці, перегороджуючи мені шлях.
– Старий Андрею, пропусти мене! Пізно вже, змерзла, хочу додому… – тихо мовила. – І ти б уже йшов до хати, а не тинявся б так пізно по селу. Тим паче в Страсну п’ятницю, – доповнила я суворішим тоном.
Та Старий Андрей стояв незворушно, ніби й не чув мене, все не уступаючи стежки.
Багато наших односельчан дивувалося (люди, які хронічно хворіли навіть заздрили, мовляв, «зараза зарази не чіпляється»), як можна півжиття волочитися і не занедужати. Адже і у велику спеку, і в крижаний холод Старого Андрея бачили на вулиці, що розхристаний гордо йшов серединою дороги (це, мабуть, було його улюбленим заняттям) і намагався перепинити рух і то нечастим у селі автомобілям.
Цьому чоловіку було, здавалося, зовсім байдуже до того, що його зневажали, проганяли, не ріко й били – він любив поволі й поважно йти собі посеред дороги, гордо задерши немиту бозна скільки часу голову і розкинувши руки в обидва боки так, наче от-от готувався злетіти в небо.
Мабуть, Старий Андрей нічого в своєму житті і не робив тверезим: влітку у центрі села на футбольному полі з хлопчаками ганяв м’яча напідпитку, восени теж напідпитку обкрадав людські городи, а в інші пори року п’яним ходив ловити рибу, по гриби, бродив по селу, ходив і виплакував своє горе. І все не міг виплакати, немов не душа в нього була, а цілий океан печалі.
У селі любили Андрея тільки хлопчаки. Для дітвори не було більшого героя, ніж він. Хлопці волочилися всюди за Старим Андреєм – попри нотації турботливих мамусь – грали з ним у футбол, кидалися сніжками і ліпили інші химерні снігові скульптури, крали по городах огірки та помідори… А коли Андрей, ще здалеку спостерігши якусь автівку, вибігав на дорогу, щоби перепинити їй рух, уся сільська дітвора спостерігала за цим із роззявленими ротами. Був для них наче старшим другом: таким же нерозважний як і вони, але дещо винахідливішим і хитрішим. А вже його пияцтво і численні гріхи дітей непокоїли якнайменше.
Найбільше часу Старий Андрей проводив на лавці, що стояла на краю занедбаного сільського футбольного поля. Він сідав, беззупину курив цигарки (що випрошував у сусідів) і вдивлявся у перехожих. Мружився, сидів і вдивлявся, наче який фільозоф із давнини. Усі десь бігли, перечіпалися, на мить спинялися і бігли далі… А він сидів собі – й дивився. І курив цигарки. Коли їх мав. Єдиний в селі чоловік, якому не було куди поспішати. Хіба на Страшний суд до Господа: по прощення.
І якщо Старий Андрей узагалі ще вмів чомусь радіти, то напевно тому, коли хтось особливо доброзичливий у селі зрідка йдучи стежкою кивав до нього чи навіть казав: “Слава Йсу!”, “День добрий!”, “Здоров був! Чого так сидиш?”… Старий Андрей тоді мінявся на лиці – сяяв як церковний дзвін до сонця і відповідав, не припиняючи сяяти: “Здрастуйте. Здрастуйте...”
Старий Андрей не сходив зі стежки, а мені ставало все холодніше:
– Та впусти мене, чуєш? – знову озвалася я. – Чи ти оглух уже від вічної пиятики? Старий Андрею!
– Одгадай загадку, мала! – нарешті таким знайомим глухим голосом, наскрізь прокуреним і пропитим промовив він. – Одгадаєш – впущу. А не одгадаєш, то зі собою возьму!
– Чи ти здурів? – розізлившись, вигукнула. – Ще що вигадав! Загадки! Ми зараз у школі чи що?! Не мороч мені голови! Дай пройти! Я грошей не маю тобі на випивку!
Проте Старий Андрей ніяк не прореагував на мої нервові слова й далі заступав стежку.
Раптом зиркнув прямісінько у мої очі (від чого мене наче струмом ударило!) і сказав:
Летів ворон-птах
на чорних крилах.
Я його стрів уночі
при блідому місяці.
На дуб древній ворон сів,
і повів мені, повів
загадки прадавні –
істини справжні.
Їх в долонях я приніс,
не одгадай – вхопить біс!
– Так шо слухай пильно, мала. Пильно!
Немає крил – птахом летить;
ніг нема, мов лань біжить;
без рук, а всі двері одчиняє…
Нікогда з путі не вертає.
– Ну що ж… Вітаю тебе! – сказала. – Хоча б загадку знаєш! Молодець! Ой, внукам би розказував, якби їх мав… – тут я затнулася, зрозуміла жорстокість своїх слів. Але Андрей спокійно, трохи лукаво спитав:
– Шо, не знаєш одгадки, мала?
Я на якусь хвилину замислилася:
– Гм… Без ніг, але біжить… Без крил, але летить… О! Вітер це, вітер! Відгадала. Задоволений? Пусти, піду додому.
Та він лиш зареготав так, що я здригнулася:
– Та якби ж то! А от і нє! Ніякий то не вітер, мала! Не одгадала!
– Як ні?! – здивувалася я. – Що ж тоді?!
Старий Андрей схилився до мого вуха й прошепотів тихо-тихо:
– А це смерть, мала… – і знову зареготав, та так голосно, що аж туманом луна пішла.
По моїй спині пробігли мурашки, я втягнула шию у плечі. Сказала теж тихо:
– Боже, який жах. Що це ти таке дурне мелеш? Ти сам відгадки не знаєш, то й вигадав якусь нісенітницю. Кажу тобі: вітер це. Та що з тобою говорити – у тебе, мабуть, вже гарячка біла почалась…
І я різко відштовхнула Старого Андрея зі стежки й швидким кроком подалась далі. Та не встигла відійти й п’яти метрів, як він знову з’явився переді мною мене і знову перепинив шлях:
– Е-е-е, мала, пожди! То ше не всьо: ше двійко загадок. Доти не пущу.
– Не хочу! – викрикнула, відчуваючи на лобі холодний липкий піт. – Андрею, прошу тебе: вчепися до кого іншого. Я змерзла дуже!
Та він тільки сказав:
Шо росте без коріння?
Шо пече без полуміння?
Шо кричить без голосочку?
Ану одгадай сю загадочку!
– Оце ще з дитячого садочку знаю! – вигукнула я і відповіла швидким темпом, роздратовано:
Камінь росте без коріння,
сонце пече без полуміння,
вітер кричить без голосочку –
ми одгадали загадочку.
Старий Андрей лише похитав головою, помітно задоволений:
– Нєа! Не одгадала ти знов!
– Як ні? – обурилася.
– То ти говориш як навчили тебе… – відказав Андрей. – А хіба відома тобі суща одгадка? Нєее.… – прошипів і сплюнув на землю.
Бо тільки смерть,
де не сій – родиться без коріння,
і лиш вона пече серденько без полуміння,
і лише смерть зве чоловіка без голосочку!
Не одгадала ти сю мою загадочку!
Я на це лише похитала головою – врешті зрозуміла, що сперечатися немає сенсу.
– Смерть – то смерть. Мені байдуже. Андрею, швидко кажи третю загадку і я йду. Згода?
На що старий Андрей усміхнувся і сказав:
Ішла пані в білому убранні.
Коса гостра – аж до неба:
Стяти голову їй треба.
Время вона знать не знає:
За мить весь мир оббігає.
Мандрує по світу без міха і торби,
життя забира без усякого торгу.
Кажде живе зі собою возьме:
ніхто не одкупиться, ані не втече.
– Ну що скажеш на цю? Яка одгадка, мала? Подумай хорошенько!
– Ну що, смерть то знову. Так, вгадала? Ходить по світі і щодня забирає із собою тисячі життів.
Андрей, здалося, навіть зрадів, що я так відповіла, але дещо вдавано сердитим голосом проказав:
– Іди тоді собі домів, коли так… Одгадала, то йди собі. Таке було умовляння. Молися за душу мою пропащу.
І пішов. Ступив два кроки й невидно стало його в тумані. Тільки вітром сирим повіяло і запахом тим: гіркувато-солодким. Я рада, що таки здихалася химерного, як ще ніколи Андрея і швидкими кроками подалася вперед. За якихось десять хвилин уже була біля дверей домівки.
Стукала у двері натужно – аж кісточки на долоні заболіли. Нарешті мама вийшла відчинити. А я, ступаючи за поріг — стривожена і бліда — одразу вигукнула до матері:
– Ма! Ти собі навіть уявити не можеш, яку я мала щойно моторошну пригоду! Уявляєш, іду із зупинки – і до мене на вулиці чіпляється…
Та мама не стала слухати, обірвала мене й тихо сказала:
– Ох, доню, смерть у селі: нині по обіді помер Старий Андрей.