Віддаляюсь від літа і лечу прямо в осінь
Ніжним світлом сповиту, жовтим листям заносить,
Омиває дощами, вітром сушить волосся,
Я не можу мовчати, бо надворі ж то Осінь.
Я співаю, літаю, п’ю я ноти осінні,
Я зливаюсь з вербою в мовчазнім голосінні,
На бордюрах танцюю у листочках-балетках,
Я дзвеню своїм сміхом, ніби срібна монетка,
Я зникаю, з’являюсь, я ховаюсь у хмарах,
Я горю ніби вогник…, ніби вогник Стожарів,
Я стрибаю, біжу в далечінь невідому,
Вітра руку тримаю, мов би давня знайома,
Цокочу каблучками по бруківці. Від Літа
Віддаляюсь у Осінь. Ніжним сяйвом сповита…

Попідгорали знизу липи,
Осіннім золотим вогнем,
І соком яблука налиті,
Палахкотить жовтавим клен.
І посміхаються привітно
До мене сині небеса,
І запізнілий джміль ланіти
Квіткові солодко куса.
Буяє осінь різнобарв'ям
Чудових кольорових трав,
І як напевно кожен в світі
За цю красуню все б віддав!

Букет назбираних думок,
Букет назбираного листя…
Байдужа до людських чуток,
У них не знайду свого місця.

Журба, що віялась в думках,
Десь зникла в ранішнім тумані…
Й усмішка на вустах, в очах
Зруйнує весь непотріб й грані.

Вступаючи у ніжний вальс,
Із листям разом закружляю…
За тим поглину рясний дощ,
У ньому друга я вгадаю…

І золотом засяють ліхтарі
Розлиті на сивім асфальті…
В руці десь знайдуться ключі
Від комірчини мого щастя.

Каламутять думки
Осіннього ранку…
Повернутись чи ні
Чи то в сон-забаганку,
Чи то в краплю дощу,
Що зтіка на фіранку,
І мов щира сльоза,
Стала смутку — коханка…
Чи тенетами мрій
Заблукать у гонитві,
І вернутись із них-
Вже під сподом їх вітру…
Чи то плачем свічі
Заніміть в чийсь долоні…
І спізнившись на мить
Не стоять на пероні
Свого часу й життя — Вільно рухатись далі,
Не пізнав каяття
Й не лишившись в дурмані…
Каламутять думки
Осіннього ранку,
Повернусь я… чи ні…
Чи почну все з початку?..

Початки божевілля
Формально, осінь ще із нами,
Не повернулася додому
А вже зима не за горами
Чергову творить ідіому…

Та снігу байдуже, напевно,
Він собі тихо тут мандрує
Й свої пориви нам душевно
І так відверто демонструє.

Ось скине він ентузіазму
Й побачу через сніг я тебе.
Крізь твою постать невиразну
Пошлю я усмішку до неба.

Завмру, милуючись тобою,
Як тане сніг в твоїм волоссі,
Як вітер з тихою журбою
Його торкає в безголоссі.

І побіжу чимдуж туди я,
Та не знайду тебе вже там…
Лише банальна безнадія
Із тисячею білих плям.

Невже це все було видінням?!
Фантазій божевільних грою?..
Сумую за твоїм промінням…
Й дурію від розлук з тобою!

Її величність Алегорія...
І знов дощить, і вітер свище,
І ластівка гніздо лишила…
Зима підкралась до нас ближче
Та десь в гаю туман згубила.

А ніжна осінь підібрала,
Та виплекала, наче сина.
Постійно сил йому давала,
А він — на волю, мов дитина…

І простелився в чистім полі,
Накрив собою все село.
Він вже не хворий, він на волі!
Так радісно йому було…

І зайченята дивувались
Оцьому білому диму…
Усім, хто його рятували,
Хотілось дякувать йому.

Хотілось сонце підійняти,
Хоч знав, що це б його убило,
І щастя світу дарувати,
Бо ж так воно його манило…

Та враз згадав кохану осінь,
Яка його літать навчила.
Він пам’ятає її й досі,
Її любов йому так мила…

І він до неї повернувся,
І вічність вже не відпускав.
Про білий світ давно забувся
Ох, довго ж він ЇЇ шукав!

Солодкий смак гіркого слова «осінь»
Прилип до вікон. Дощ уже не йде…
Лиш плаче ліжко і зім’ята простинь…
І пам'ять в досвіду думки краде…

Про вчора… про не треба… про боюся…
Про що якщо… про тебе і… про осінь…
Про те якби… про сум… про сльози… втіху…
Про брак кохання і нестачу сміху…

Можливо, з часом… згодом… не відразу…
Пройде… переболить… перепече…
… Лиш полиновий смак слова «образа»
Цілунком ніжним на моє плече…

Осінь малює зливою на шибці похмурий пейзаж.
Б’ється у шкельце крилами мокро-сирий шантаж.
Вороном чорним каркає злющий осінній грім.
Літо, напевно, згадує й проситься в теплий дім.

А на мольберті художниці фарби усі злились.
І дерев’яній дощечці важко з ними зростись.
Де почуття, де емоції – не розрізниш ніяк.
Аплодисменти й овації сиплються наче град.

Осінь малює зливою на шибці сумні пісні.
Собі я наснилась дивною у неглибокім сні.
Вже вириває з корінням дерева й серця буревій.
Осінь чека поклоніння… А ідол у кожного свій.

Я йшов по парку всипаному листом
І посміхалось мені осіннє місто
І в синім небі хмаринка танцювала
А ти мені на зустріч крокувала

Леді Осінь, Леді Осінь
Може то мені здалося
Може то мені наснилось
Біля мене зупинилась
Леді Осінь, Леді Осінь
Ніжний погляд з-під волосся
І твої слова: — «Привіт»
Навкруги змінили світ

«Не впізнаєш?» — мене ти запитала
І моє серце так закалатало
Змінилась ти і проминули роки
Та як тоді, я знову втратив спокій

Леді Осінь, Леді Осінь
Може то мені здалося
Може то мені наснилось
Біля мене зупинилась
Леді Осінь, Леді Осінь
Ніжний погляд з-під волосся
Знов побачив твої очі
Потонути у них хочу

Та на руці твоїй блистить обручка
Біжить дочка, бере тебе за ручку
А я очам повірити не можу (тут читати повільно стурбованим голосом)
Бо як дві краплі вона на мене схожа

Леді Осінь, Леді Осінь
Може то мені здалося
Може то мені наснилось
Біля мене зупинилась
Леді Осінь, Леді Осінь
Ніжний погляд з-під волосся
Скажеш ти: — «Ну все, бувай»
В серце ніж твої слова

Осінь наступає своїм авангардом дощу і авіацією листопада. Небо таке глибоке і самотнє. і легка меланхолія. Чогось не вистачає. Когось…

Коли ти дивишся в небо, то тебе завжди оточують спокійні, однорідні думки, притаманні лише тобі. Це і є щастя. Відчуття байдужості до буденних проблем. Ти стоїш і дивишся у небо, байдуже споглядаючи на ваше з ним оточення. Воно не вміє розмовляти, але ви розумієте один одного мовчки, варто вам лише на нього подивитись. Воно завжди оточує тебе, грається з тобою своїми кольорами, світанками і заходами сонця. Воно — безупинне, воно — яскраве, воно — твоє.

От і зараз ти сидиш у порожній, холодній кімнаті на канапі, у теплій ковдрі з філіжанкою гарячого шоколаду в руках, і вдивляєшся у небесний простір. Він заповнює тебе, через відкрите вікно ти вдихаєш повітря і пошепки розмірковуєш про вічну буденність.

Але небо незвичне сьогодні. Воно втомлено дихає і своїм подихом ледь торкається верхівок виснажених осінніх дерев. Повітря тепле, прозоре, сповнене запахом осінньої деревини. Легкий вітерець такий слабкий, що не в змозі підхопити одиноке листя, яке в уповільненому темпі спускається на землю.

Ти більше не можеш сидячи спостерігати подібну красу і, одягнувшись у теплий зручний одяг, виходиш на зустріч природі. Вона немов чекає на тебе. Дерева покірно миготять золотавим листям і ти не можеш пройти повз них, щоб не зробити декілька знімків.