Ніч. Сутінки. Місяць обпалює щоки.
Заточеним лезом по темряві крик.
Ввім'явши тривогу й тремтіння у кроки,
Для долі у пеклі навіки я зник.

В мені чиїсь очі вбачають потвору,
Хтось монстра уявить – заб’ється в куток,
Хтось смерть струхлявілу, замучену, хвору
Із стуком тривожним зловісних кісток.

Та чим би не був, кожен труситься, плаче,
Ховає обличчя між схрещених рук,
В агонії серце у кожного скаче
Й биттям відчайдушним вбиває свій стук.

Ось сонце упало, на смерть розлетівшись,
На тисячі зір – порошинок тепла.
Сьогодні без винятку, болем укрившись,
Тремтіння терзатиме душу до тла.

Й ніхто не посміє у вічі поглянуть…
У вічі мені, поламавши свій страх.
Тоді ж і кістки мої раптом розтануть,
І очі у сірий розсиплються прах.

Вставати пора, бо роботи чимало,
Сьогодні ще демони з пекла встають.
Та що це так міцно мене обійняло?
Й на мить не даючи спокійно вдихнуть?

Та погляд спустивши, дівча помічаю
З очима, мов осінь, та сміхом дзвінким.
От-от розлечуся на прах, відчуваю.
Ніколи не був ще безсилим таким…

Дивлюсь, увесь світ лунко грає, радіє
Та чую пливу, розмиваючи звук.
В видінні ж лиш очі ті теплі біліють,
І рученьки ніжні, і жар від тих рук.

Воскресну можливо… зберу якісь сили…
Наразі ж здолала усмІшка проста
Ох скільки ж страждань мої кості зносили..?
О спокій. Які ж твої милі вуста…

епіграф:
Дождь, ночь, разбитое окно.
И осколки стекла
Застряли в воздухе,
Как листья,
Не подхваченные ветром.
Вдруг — звон…
Точно так же
Обрывается жизнь человека.
(Ніка Турбіна)

Позбавлений видиху, звільнений болем,
Забутий життям й почуттями навік
Пітьма й порожнеча все замкненим колом
Тримає зіниці під склепом повік.

Розпечене сонце пекучим промінням
Силкується погляд вернути у світ
Поламані крила і вічність осіння,
І шрамом на серці лишився політ

Мить тому по жилах іще пульсували
Надпитих життів недобиті сліди
Мить тому ще бились об стінки, та впали…
Та вже не повернуться більше сюди.

І тільки цілунку на пальцях відбиток
Та ніжна палаюча болем сльоза…
А скільки секунд нами ще не допито,
Та скільки тепла обірвала гроза…?

Лиш кілька хвилинок, по тім, як за руки
Удвох відчайдушно зливались із сном…
Розсипались сміху грайливого звуки,
Сховавшись десь там у імлі за вікном…

О, Господи! Де ти?.. Нікого немає.
Густа порожнеча від тім’я до ніг.
О, спокій, чи ти є предвісником раю?
Чи рай той, як я, ледь звільнившись, поліг?

Й останнім видінням Твої ніжні очі.
Ах ось де він рай…! Та розвіявся вмить…
І знову навіки в кайданах у ночі.
Хоч серце не б’ється, то й не защемить.

У полоні туману
Знайди мене
Серед солодкої тиші.
Не стримане
Кохання все вище.

Запрошена
Ти будеш у спогади
Та зрошена
Пронизливим здогадом.

В найближчому
До мене ти просторі,
Скажи ж чому
Такі сумні постери?

Казково так
Тобою впиватися…
Розколоте,
Що мало зостатися.

З’єднались ми
Очима, як вічністю.
Коханими
Ми зроблені ніжністю.

Залиш хоча б
Тепло свого дотику
Зірвалося:
Кохатиму, котику…

Твоїх очей
Усе, про що я мрію серед ночі.
Це сяйво місяця. Й твої чарівні очі.
Коханням зрошені, освітлені душею.
Коханням місяця — пекучою зорею.

Воно живцем з'їдає кожен приступ,
Звільня від болю, втрати крові й кисню…
Здіймають в небо і дають надію,
А потім волю й про життя лиш мрію.

Я панікую, бо контролювати
Свої емоції відсутній присмак сил.
В незламнім шоці і не можу спати,
А лиш лікую попіл й сірий пил.

Весною зимною і літнім теплим ранком,
Та хоч журбою всипаним сторіччям
Я вірую: світанок за світанком
Мене стрічатимеш з усміхненим обличчям.

Я не тепрлю нудні стереотипи
Не прагну приязні до мізерних турбот
І хоч в житті не більш, ніж просто бот,
Багато вже страждань і смутку випив.

І як би мрія не зліта високо
У часопростір не пірна глибоко,
Одне лиш відаю — в ці теплі ночі
Втрачати не бажаю твої очі.

Д ивним чином задумано людство
З а очима заховано всесвіт
Е пізоди життя, все що в серці
Р озмістилось у них мов на блюдці
К арі, сірі і темно зелені
А бо чорні, глибоко блакитні
Л иш у них наші мрії всі видні
О чі краще поету натхнення

Д уже легко у них закохатись
У топитись немов в океані
Ш аленіти… коли очі п, яні
І вмирати за очі варто

Ми тримаємось за руки
в час стихійної негоди —
в час, коли сміття — перуки
й хто якої там породи.

Всі ми — сироти природи,
Божі іскри потенційні,
та частіше — ідіоти,
ідіоти професійні.

Лежебоки, мертве м'ясо.
В час, коли перука = рабство,
ми самці, але без сім'я.
Ми гравці, але без ім'я.

Я б хотів злетіти вище,
загніздитись у верхів'ях.
Я не вірю в краще нижче
і у те що у повір'ях.

Ширше відкриваю очі.
Так, сильніше бруд летить.
Але ж він лише лоскоче,
прожену його за мить.

Відшукаю попідтинням
тих сиріт, котрих забули.
Зате в них між жаботинням
ще лишилося минуле.

— 13.12.2010

гарні сині очі
запускали змія ночі
в глибини охочих
обличчь незайманних дів.
гарні сині очі
зводили всі дні і ночі
до плачів та стогонів
до запахів й манер повій.
гарні сині очі
вели в танці до прірв
у зграях солодких снів
у місяці щасливих днів
в тремтячі руки жаданих мрій.
гарні сині очі
то брехливі сучі діти,
що брехати тільки хочуть,
що брехнею тільки можуть жити.
скільки в тих очах заблукало тих слів,
скільки в тих очах крові тих вже не цнотливих дів,
скільки в посмішці моїй відблиску очей
тих синіх океанів
що роками омивають мої сині як небо рани.

Очі щуки, як вода і вогонь,
дивляться на зуби свєї сестри.
Вода шумить і давить.
Щука жертвує зубами щоб лишились очі.

Очі людини, як вода і вогонь,
дивляться на зуби своєї сестри.
Слова шумлять і давлять.
Людина жертвує очима щоб лишились зуби.

___________________
24.02.06

Хочу!
Життя сценарій прочитати
Усі події, усі дати
Почерк…
Змінити почерк у нотатках
Там, де емоцій є в достатку…
Точить…
Мене з'їдає біль у грудях
А далі, мабуть важче буде
Ночі…
Лише коли я засинаю
У грудях біль отой минає
Очі
Давно не бачать куди йти…
В собі я заблукати встиг
Вскочив…
Я сам поставив той капкан
Назад? Там вже стоїть паркан!
Хочу?
Я й сам не знаю що бажаю
Сам сОбі жити заважаю!!!

Чому ж мене так манять твої очі,
Цей погляд, лагідний щасливий?
Чому ж так давлять ті самотні ночі?
Де знову настрій препаршивий…

Де знову щастя змиється подалі
Знайти собі новую жертву.
І, вкотре, ледве дишеш від печалі,
Згадаючи надію давно мертву.

І пролітають тихо дні-за-днями,
Несучи лише попіл за собою,
Проллється з серця гіркота віршами,
Бо ж я провів цей вечір не з тобою…

І наче ж легко лиш зайти до тебе,
Хоч привітатись, кілька слів сказати,
Та щось з середини кричить — «Не треба!
Навіщо їй сьогодні заважати?»

Ці сумніви вже діставати починають,
Щодня одна й та ж сама думка.
Ці почуття куди подітися не знають.
Метаються всебіч, шукаючи рятунку.

А скільки ж щастя від цього кохання,
За кожну зустріч радості без ліку.
Та рай — НІЩО із цим у порівнянні,
Ніхто не знищить цю любов велику.

Завжди триматиму тебе у серці свому,
Забути тебе — вище моїх сил.
І, навіть, спогад цей я не віддам нікому.
Де ще побачиш янгола без крил?

Де ще побачиш сонце у кімнаті,
Що гріє лиш присутністю своєю?
Й чим далі плентаються дні пихаті,
Тим дужче любиш серцем і душею.

Ласкава посмішка твоя так вабить за собою,
Так ніжно, легко, наче уві сні.
Душевний біль накриється імлою.
Забудуться проблеми, докори сумні…

Як жаль, що це триває лиш хвилину
І знов лишаюсь з думкою один,
І гірко стане, наче від полину,
І проклинаю невловимий часу плин.

Прости, о Зіронько, як де я провинився,
Як де сказав щось зайве, скоїв щось не те.
В душі моїй твій кожний рух відбився.
Живу тобою лиш, усе моє — пусте.

І я не ради чогось цю веду промову
Нічого в тебе сонце не благаю.
Бажаю лише бачить тебе знову,
Сказать три слова: «Я ТЕБЕ КОХАЮ»…