Реквієм за дамою

Людська допитливість вирішила мене визначити ким вона була… чи, може, хто вона взагалі: Жанна Д'Aрк 21 століття чи «наша» Джулія Робертс… Ев, ні, а, може, це наш простий, немов справжній український вареник «Капустина Кривінська», але цього ніхто не дізнається, за вийнятком тих, хто все-таки загляне глибше у суть, хто не тільки прочитає цей запис, що, зараз здається комусь тихеньким виявом сірої антимануфактурної структури, а й зуміє побачити легенький запах підозрілої Капусти... 

Всі вже мають певні підозри, що вона вже не вареник, а проста Капустина. Та Капустина, яку скубають щоразу більшими стоками жадібних рук, вилитих рекреаційними краплинами Каркінітської затоки… А очі… очі, які бачить Капусина на острові Лам-Бе-Качіно — такі ж, як руки — жадібні, а в той же час сповнені пристрасті, немов так і хочуть смикнути та відірвати все тіло Кривінської. 
Вона не здається… трохи згодом ніби зупиняється… Посмішка?.. ааа, ясно… зустріла Джульку… щось не сходиться. Щось далі смокче Кривінську, і вона, немов Тарханкутський півострів міняє напрям думок, міграційно переливаючись у просторову «таємну» кімнату, яка, ніби і є у приміщенні, але й водночас вона не така вже «таємна»… Кривінська згадує Тарханкутськ.....і, тут складається враження такої простої дівчинки із згвалтованими думками… так що там було?... 

… Далі струм, відключення, пішла в мінус.... 

Капуста є… вона — то тут, то згодом пересувається вже в таке просторе, сріблясто-іржаве, та ні, воно ж пурпурове, одним словом -інше місце. (Приведи її до свідомості, Ернесте....) 
Лам-Бе-Качіно… тут щось гротескне, фальшиве?? ні, реальне… точно реальне… Коні, страх, відвага, жадоба, смерть, порятунок — вкінці перемога. Жанна… вона близько… давай, давай… не буде більше мук, мій герой…  

Знову струм, хвилини через дві — легка пульсація зкривавлених до посиніння рук… Тремтіння, хвилини через три — легкий порух лівої ноги… шок — за тридцять секунд все унормалізується...(яка ж нормалізація, коли так повільно б'ється серце, дивна комбінація енергетичних джгутів, які в середині неї рвуть пружинні пульсації її серця...) 

Ернест… платформа… димок… Паранормальні явища б'ють спалахом у його свідомість… Ах, який кайф інколи побути у чорно-білій проекції земного сфероїда. А, цей Тарханкутськ, що ніби виблискує на чолі Капусти надає хвилю бурі, такої червоної, що, здалося, чорно-білій, ні, сірій думці просто не жити(в мозок проривається диявольський колір!). 

Кривінська починає битися(мабуть, відчула коливання між собою — вареником, і колишнім — розвареним пельменем)… Ернест попадає в глибоку істерію і починає дивно посміхатись, згодом вигукувати, кричати, ревіти… Лікаря, лікаря.... 

Прилізають зомбі, розбещені волоцюги, що вимагають твоєї крові, сволоти… Ернест заснув, проте зранку він ще прокинеться перевірити чи послухали його духи, і Кривінська стане справжнью Кривінською.... 

 Капуста(що відбувалося з нею в ті моменти, коли «зомбі» випробовувала новітню вакцину на Ернестові?) 

… а відчувала вона жадобу тих відчуттів, що оримував Ернест… Ох, педаль… нажму на газ… Після декількох ударів головою об ліжко, не стрималась вирвала трубки із капельниць… ай, оце ж і кайф… бути на грані.... 

 удар, струс, останній поштовх… смерть. 
Ернест не знав про зупинку серця Кривінської того вечора, а то б наступного дня не прокинувся б.

                                             

Ренат Аденко

Я бачу пітьму серед денного світла
Всі сонячні промені неначе бліднуть
Повітря як дим отруюює груди,
Я знаю — як було вже нічого не буде.
Світанок знов бере верх наді мною,
Не хоче союзником бути зі мною,
І вечір так само мене не приймає,
Здається вони про мене щось знають.
Таке що не чулось нікому на світі,
Що нам не знайти у осінньому листі.

Як привид в будинку,
Як пташка у клітці,
Стою я на місці,
Котру вже хвилинку.
Прикований ніччю
У темряві я,
І служить моя
Душа потойбіччю.

Як можна вернути усе на місця,
Що буде якщо ця роль не моя?
Чи варто іти на поводув неба?
Чи може у пекла? А в неба не треба?
Чи скаже хоч хтось кому він потрібен?
Чи янголом є він у своїх рідних?
Чи може як кат, потирає сокиру,
Вважаючи що це потрібно для миру.

Як привид в будинку,
Як пташка у клітці,
Стою я на місці,
Котру вже хвилинку.
Прикований ніччю
У темряві я,
І служить моя
Душа потойбіччю.

Якби хоч на мить час зупинити,
А потім подумать що з собою зробити,
Бо майже ніхто не повірить відразу,
Що в кожного з нас всередині зараза,
Яка не дає жити так як бажаєш,
Навіть тоді, коли нічого не маєш.

Закохані в світ і в життя помирають,
А кому все одно — ті щастя не знають.

Чи може у вигляді ангела ховатися демон?..

Я дивлюсь на тебе й іноді бачу — Ти зовсім не ангел, а створіння інакше.
Та погляд мені хоч на мить повернути,
І ти як вві сні — ангел з крилами й німбом.

Як може в очах твоїх темрява бути?
Я довго не можу той погляд забути,
Коли сині очі чорними стали,
Як довго в собі ти цей погляд ховала?

Я зміни в тобі лиш тепер вічуваю
І що з цим робити я навіть не знаю.
Чи зможе дерев'яний кілок тебе вбити?
Чи може тобі таки варто ще жити?

Як може в очах твоїх темрява бути?
Я довго не можу той погляд забути,
Коли сині очі чорними стали,
Як довго в собі ти цей погляд ховала?

Боюся спитати що стало з тобою,
Чому відбувається це все зі мною?
Ти ж була як ангел, як промінь із неба,
Такою ж як зараз мені тебе не треба.

І ніч накриває мене з головою,
Не хочу повертатись, боюсь за життя моє.
Здається я знаю один вірний вихід:
Убити себе… і більше не дихать.

Присвячується всім двуликим особистостям.