Я мабуть вже сто років існую без тебе
Календар каже тиждень та йому не йму я віри
Я мільйон кілометрів похмурим кроками зміряв
І забув, що їсти буває в людей потреба

Давно вже засохли от ті кристалики солі
Я забув, що колись їх усі називали слізьми
Моє серце й душа під ногами твоїми… Візьми!
З підвіконня ти забуту свою парасолю

А я буду бити давно вже немитий посуд
І до цегли здирати руками зі стін шпалери
Я хворітиму так, неначе у мене холера
Всі засудять мене чомусь не лякає осуд

Я тепер поселився в чорно-білому фото
Та минуле у кольорі, серце болить у 3D
Мов кіно на екрані в зворотньому напрямку йде
Ти пішла із квартири… а я запитую хто там…

… За вікном погода вчетверте змінює колір
Рік без тебе прожив я… Самотній, жахливий рік
Я програв своє серце у дивній картковій грі
Де кохані йдуть забувши свої парасолі

Вона сиділа втомлена в кав*ярні
І поміхалась подумки, як раптом
Почався неймовірно сильний дощ.
Вона схопила свою парасолю
Й побігла боса по гарячим камням
Широкої, брущатної дороги.
Те почуття краплин, асфальту й літа
Їй нагадало втрачене дитинство.
Не пам*ятаючи свого вже зараз віку,
Вона побігла вдаль, на зустріч небу.
Вона все бігла й не могла спинитись.
Їй так хотілось високо злетіти,
Щоб бачити лиш хмари, пташок, зорі.
І раптом їй здалось, що то безодня,
Якій так легко хочеться скоритись.
Почувши ті думки вона спинилась
Посеред давнього покинутого мосту.
Вона вдивлялась в даль з того помосту,
Шукаючи у водній гладі вічність.
І сльози неба крапали навколо,
Стікаючи з чудної парасолі на хвилі річки.
А вона стояла і мріяла про пташчине життя.
Як бУло б добре полетіти небом,
Забувши про буденні співчуття.
Та за хвилину і вона злетіла
На парасолі з мосту в мокре небо
Ту насолоду і тремтіння її тіла
Помітило лише промокле небо.