Столичні парки, мабуть, знають більше…
Чи в тому річ, що так приємно дихати?
Одвічний жовтень… Хто кого залишив?
Кому кого судилось недовипити?..

Спинився час і втомлено присів
На лавку цю, де я присяду поруч…
Де сто вітрів і тисяча світів
Зійшлись в одне і здійнялися вгору…

Згасає день. І щось в душі згасає.
І хочеться кохати цю погоду….
Лиш небо ясно-синє і безкрає
Кладе на губи першу прохолоду.

Пробач мене. За все-усе пробач.
За наше місто, що тепер незвичне…
Тепер цю осінь золотом познач,
В ній Ти і Місто – щось одне і вічне…

Самотній Київ знав, що так судилось…
Й заклякнув вітер від його величності…
А осінь, що так вчасно запізнилась,
Сховалася у саркофагах вічності…